Народила. Груди болять і підпирають бороду. Вагіна схожа на воронку від вибуху. Дитя постійно кричить, їсть і какає. Ти, та що спала сумарно дві години за останню добу, запитуєш у подруги:
– Коли буде легше?
– Скоро буде легше – багатообіцяюче відповідає вона.
Коліки. Дитина верещить, як корінь Мандрагори, зригує аж на стелю і пукає, як твій дядько Борис, якого через це всі родичі цураються. Ти – та, що приймала душ, кажись, позавчора, запитуєш подругу:
– Коли буде легше?
– Скоро буде легше – переконує вона.
Лізуть зуби. Мале марудить, поносить і температурить, чухаючи десна твоїми стражденними сосками, які, доречі, розтягнулись так, що їх можна зав’язати за шиєю. Ти, та що навчилась закручувати гулю на голові поглядом, запитуєш подругу:
– Коли буде легше?
– Скоро буде легше – бадьоро відповідає вона.
Поповзли. Мале з дивана вниз головою, а ти, та що ледь притомна, по стінці кімнати, побачивши це феєричне падіння свого пуп’янка, якого, доречі, лишила на чоловіка. Перша гуля на лобі. Перше «щоб тобі було добре, Сергію! Як ти так за ним дивився?». Перший мохеровий халат, подарований чоловіком, щоб загладити провину.
– Коли там, кажеш, легше буде? – знову запитуєш ти подругу.
– Скоро! – відрізала та.
Перші кроки. За останній тиждень чадо розбило губу, забило дупку, здерло носа, облизало батарею, витерло кози об кота і нажерлось землі з вазона. Ти – та, що не розгинає спину, бо страхує спиногриза на поворотах, питаєш подругу:
– Легше то буде? Коли?
– Скоро буде. Скоро. – запевнила вона.
Садочок. Адаптація. Два дні ходите, тиждень вдома. Твоє дитя вкусило Мілану. Її мама прийшла сваритись. Твоє дитя вкусило і її. Соплі, воші, загублені рукавиці, поробки з багна і палок. Ти – та, що послала маму Міланки подалі, запитуєш подругу:
– Ну коли?
– Скоро буде легше! – обіцяє та.
Школа, початкові класи. Дитина принесла додому перше зауваження, синяка під оком і слово «бл@дь». Виясняєш, хто ж навчив твого ангелика такому неподобству. Розумієш, що ти й навчила, коли, не зумівши розв’язати задачку для 2-го класу, носилась по кухні, патрошачи ту книжку, з дикими криками «Оце то, ***, шкільна програма! Бідні діти!». Ти, та що розмальовує контурні карти замість дитини о 23:00, запитуєш подругу:
– Скажи, ну коли ж те «легше»?
– Скоро. Скоро буде легше – підбадьорила вона.
Старші класи. Перехідний вік. Дитя огризається, бахкає дверима, давить прищі, завело стрьомну чолку… Її цей бравий тінейджер не забуває помазати гелем, а от мазнуть дезодорантом під руками забуває, тому пахне козлом і жувачкою. А ще жере, як три комбайнери, слухає музику, від якої, ти переконана, здох ваш папуга і називає тебе «бро». Ти, та що знайшла в його кишені папіроси, дала за це рясних бамбулей, а потім сама ж одненьку на балкончику і викурила, щоб успокоїть нерви, питаєш подругу:
– Легше буде? Нє? Коли?
– Скоро, скоро. Точно тобі кажу. – щиро обіцяє та.
Інститут. Дитя веде активне сексуальне життя, в перервах між цим, дуже посередньо, здаючи/перездаючи сесію. Ти, та що найбільше переживає за дві речі: щоб воно не забувало презерватива напруть і щоб воно, паразит, всі латочки з гуртожитку попривозило, запитуєш подругу:
– Ой, ну коли вже легше? Сил нема…
– Скоро буде легше. – вкотре обіцяє та.
Весілля. Дитя надумало женитись. Краще б у нього знов зуби різались. Невістка мало того, що з татуїровкою, то ще й медитаціями займається. Ти попросила, щоб вона почистила картоплі в суп, а вона почистила тобі чакри, розважила віртуозним биттям в бубна і порадила вам з чоловіком спробувати тантричний секс. Ти, та що забула поставити суп в холодильник, бо пів ночі гуглила, шо воно таке той «тантричний секс», питаєш у подруги:
– Коли вже легше то буде, га?
– Скоро буде. Вже 100 раз тобі казала. – відрізала вона.
Внуки. Ти бабуся. Знову коліки, зуби, перші кроки… Садочок, школа, інститут… Ти закатуєш помідори, огірки, компоти й очі щоразу, коли невістка не слухає твоїх порад. Садиш 20 соток картоплі. Пів року жалієшся, що її ніхто не хоче сапати, пів року – що її ніхто не хоче їсти. Страшно болять ноги. Варикоз. Втомлено питаєш подругу:
– Коли буде легше?
– На! – говорить та, простягаючи тобі тюбик «Троксевазину».
Береш. Мажеш ноги.
– Ну шо? Легше? – цікавиться вона.
– Так, легше – фатально стверджуєш ти.
– От бачиш? А я ж казала…
Головне, щоб в цьому постійному очікуванні полегшення ми не забували просто жити. Чи не так?
Катя Бльостка
