Одного разу вчителька математики з Міннесоти дала учням таке завдання: скласти список класу, подумати, що найбільше подобається в кожному з однокласників, і записати цю якість навпроти його прізвища. В кінці уроку вона зібрала списки.
Це було в п’ятницю. За вихідні вона опрацювала результати й у понеділок роздала кожному учневі листок, на якому перерахувала все те хороше, що помітили в ньому однокласники.
Хлопці читали, то тут, то там чути шепіт: «Невже це все про мене? Я і не знав, що мене так люблять». Вони не обговорювали результати в класі, але вчителька знала: вона досягла мети. Її учні повірили в себе.
Через кілька років один з цих хлопців загинув у В’єтнамі. Його ховали на батьківщині, в Міннесоті. З ним прийшли попрощатися друзі, колишні однокласники, вчителі. На поминках його батько підійшов до вчительки математики:
– Я хочу показати вам дещо. – З гаманця він дістав складений учетверо, потертий на згинах листок. Було видно, що його багато разів читали й перечитували. – Це знайшли в речах сина. Він не розлучався з ним. Впізнаєте?
Читайте також: Любіть своїх рідних сьогодні, поки їх не забере завтра
Він простягнув папірець їй. Це був список позитивних якостей, які помітили в його сина однокласники.
– Дуже дякую вам, — сказала його мати. – Наш син так це цінував…
І тут сталося дивовижне: один за іншим однокласники діставали такі ж листки. Багато хто з них завжди тримали їх при собі, в гаманцях. Хтось навіть зберігав свій в сімейному альбомі. Один з них сказав:
– Ми всі зберегли ці списки. Хіба можна таке викинути?
З книги авторів: Гері Чепмен, Росс Кемпбелл
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
