Років 15 назад вночі забігає до нас в ординаторську сестра з приймальні.

– Пацієнт важкий у другій операційній!

Я – туди, бригада вже зібралася, на столі дівчинка років шести. Поки одягався і стерилізувався, дізнався подробиці.

У автоаварію потрапила сім’я: батько, мати та двоє дітей: близнюки хлопчик і дівчинка.

Більше за всіх постраждала дівчинка: удар прийшовся в область правих задніх дверцят, там де знаходилася дитина.

Мати, батько і її брат майже не постраждали – подряпини та гематоми. Їм допомогу надали на місці.

У дівчинки переломи, тупі травми, рвані рани й велика втрата крові.

Через пару хвилин приходить аналіз крові, і разом з ним звістка, що саме третьої позитивної у нас зараз немає. Питання критичне – дівчинка «важка», рахунок на хвилини. Терміново зробили аналіз крові батьків. У батька – друга, у матері – четверта. Згадали про брата-близнюка, у нього, звичайно, третя.

Вони сиділи на лавці в приймальному відділені. Мати – вся в сльозах, батько блідий, хлопчик – з відчаєм в очах. Його одяг був весь забруднений кров’ю сестри.

Я підійшов до нього, присів так, щоб наші очі були на одному рівні.

– Твоя сестричка сильно постраждала, – сказав я.

– Так, я знаю, – хлопчик схлипував і потирав очі кулачком. – Коли ми врізалися, вона сильно вдарилася. Я тримав її на колінах, вона плакала, потім перестала і заснула.

– Ти хочеш її врятувати? Тоді ми повинні взяти у тебе кров для неї.

Він перестав плакати, подивився навколо, розмірковуючи, важко задихав і кивнув.

Я покликав жестом медсестру.

– Це тьотя Свєта. Вона відведе тебе в процедурний кабінет і візьме кров. Тьотя Свєта дуже добре вміє це робити, буде зовсім не боляче.

– Добре. – хлопчик глибоко зітхнув і потягнувся до матері. – Я люблю тебе мам! Ти найкраща! – Потім, до батька – І тебе тато, люблю. Дякую за велосипед.

Світлана відвела його в процедурну, а я побіг в другу операційну.

Після операції, коли дівчинку вже перевели в реанімацію, повертався в ординаторську.

Помітив, що наш маленький герой лежить на кушетці в процедурній під ковдрою. Світлана залишила його відпочити після забору крові.

Я підійшов до нього.

– Де Катя? – запитав хлопчик.

– Вона спить. З нею все буде добре. Ти врятував її.

– А коли я помру?

– Ну… дуже не скоро, коли будеш зовсім старенький.

Читайте також: Я ніколи не виросту

Спочатку я якось не зрозумів його останнього питання, але потім мене осінило. Хлопчик думав, що помре після того, як у нього візьмуть кров. Тому він прощався з батьками. Він на всі сто був упевнений, що загине.

Він реально жертвував життям заради сестри. Розумієте, який подвиг він здійснив?

Справжнісінький.

Багато років минуло, а у мене досі мурашки кожен раз, коли згадую цю історію…

Моя дитина
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів