Я дуже, дуже поважаю батьків, які в розборках з зовнішнім світом відразу беззастережно виявляються на стороні своїх дітей. Я теж так хочу. Але я не вмію.
Ось я гуляю з дитиною в парку, і вона чомусь голосно ірже. Ну, ірже. Ну, голосно. Але ж вона радіє, і ми ж в парку. Сплячих дітей в колясках поруч немає (за цим я завжди стежу краєм ока). Загалом, нам весело, щирий сміх тихесеньким крізь зуби, адже не буває?
Але тут назустріч нам виходить старий Крокодил, він з булочної в аптеку повз парк проходив. І Крокодил каже: «Хлопчик, ти чого так голосно кричиш? Навколо тебе люди, між іншим, а ти не в зоопарку, що за невиховані діти пішли?». А я? Що я? А я відразу така: «Лега, дійсно, не кричи так. Он, люди, тобто, вибачте, крокодили, лякаються».
Тьху. Мені потім так соромно, кожен раз відчуваю себе дрібним боягузом і зрадником, а вдіяти нічого не можу. Рівно через дві хвилини я вже знаю, як потрібно було відповісти, щоб і ввічливо і дитина розуміла, що я на її боці. Але ні. Спрацьовує якась стара модель, я тушуюсь і кажу: «Вибачте-вибачте, ми більше так не будемо». Що не будемо? Сміятися і радіти більше не будемо без вашого крокодилячого дозволу?
Ми якось під Новий рік з одним моїм приятелем поїхали в супермаркет, закуповуватися тонною їжі, щоб не дай Боже не схуднути в новорічну ніч. А Легу взяли з собою, йому було на той момент років п’ять. І ось ми тягали по супермаркету, обсяг їжі в наших візках вже в кілька разів перевищує сукупний обсяг всіх очікуваних на Новий рік гостей, але нам цього недостатньо, тому ми займаємо чергу в м’ясний відділ і смиренно в ній стоїмо.
А Лега бігає туди сюди. Цілком собі пристойно. Але бігає. Він біжить до акваріума з раками, потім назад: «Мама! Там живі раки!». Потім до підлогомийної машини та назад: «Мама! Я теж хочу таку машину! А я ще встигну її вписати в лист Діду Морозу? Не встигну? Тоді ти до свого листа впиши! Вона тобі потрібніша!». І знову кудись біжить. Дитина зайнята справою: вивчає реальність, захоплено і цілком позитивно. Але через якийсь час, коли він повертається приблизно в четверте, жінка, років п’ятдесяти, що стоїть прямо за мною в черзі, раптом менторським тоном запитує: «Хлопчик! А ти чому тут хуліганиш?»
Читайте також: Думати в форматі Ф’юче. Уміння зчепити зуби та пережити — одне з головних умінь людини …
Лега встає на хвилину і дивиться на неї з деяким здивуванням, а потім на мене. А я вже все … Внутрішньо я вже зробила свою зраду, в голові вже звучить фраза: «Так, Лега, вистачить бігати, бачиш, ти заважаєш, постій тут спокійно» – як раптом я чую гучний голос мого приятеля:
– Як це «чому він хуліганить»? Це ми його попросили. Він занадто хороший хлопчик, і для гармонійного розвитку йому належить хуліганити 15 хвилин в день. Олеже, йди-йди! Не витрачай час, тобі ще хуліганити цілих 8 з половиною хвилин.
Лега регоче, тікає, і вже через секунду абсолютно задоволений життям допомагає тітці в фартусі зважувати яблуко.
Я так не вмію. Чорт, ну чому я так не вмію? Мабуть, на цей Новий рік я попрошу у Діда Мороза, щоб він подарував мені ось таке вміння. Щоб завжди. Завжди спочатку ставати на сторону дитини. А потім розбиратися.
Автор: Вера Дорофеєва
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
