Криві літери, казна-звідки відірвані клаптики паперу — але головне в них не це. А слова, які були мамі в той момент потрібні як повітря.

Життя будь-якої матері сповнене почуттів. Любов, тривога, радість, страх. А ще почуття провини. Воно знайоме кожній: всі мучаться, а чи достатньо уваги отримують діти. Що найгірше, об’єктивно щось з цим зробити складно: доводиться працювати, а то і підробляти, бігати по магазинах, робити домашні справи … Час для себе? Ну, здорово, якщо виходить.

Таким життям живе й Еймі Нельсон, юрист і мама двох дітей з Мічигану.

«Мені часто здається, що я тільки те й роблю, що відводжу дітей в школу, працюю, забираю їх зі школи, знову працюю. Потім повечеряти, перевірити домашнє завдання та укласти спати. І кожен вечір, коли я цілу своїх сплячих дітей, до мене приходить воно — почуття провини», – розповідає Еймі.

Переживань багато: чи достатньо мама приділила часу своїм дітям? Чи не забула сказати, як сильно вона їх любить? Чи повноцінна вийшла вечеря для двох зростаючих організмів? Чи не занадто багато мультиків вони сьогодні дивилися? Чи не була я занадто суворою, розігнавши їх по своїх ліжках, коли вони ще хотіли полежати зі мною?

Розвіяти ці сумніви зазвичай нікому. Мами просто роблять все, що можуть, сподіваючись, що все не дарма й одного разу хтось скаже їм: ти все зробила правильно, ти молодець. Ти — хороша мама. Еймі пощастило: вона побачила реальне визнання того, що вона дійсно все робить так, як треба. Ну або майже все.

Читайте також: Лист до мами

«Одного разу вранці я вже зібралася йти, вийшла в передпокій, де зазвичай лежать мої документи та ключі. Але на звичайному місці їх не було. Я кинулася їх шукати — часу обмаль, я спізнююся! І тут я побачила їх на столі. Поруч лежали записочки, які моя 8-річна дочка написала для мене перед сном, і ще кілька дрібниць, які вона зібрала, щоб я взяла їх з собою», – розповідає Еймі.

Читаючи доччині каракулі, виведені невпевненою рукою на клаптиках паперу, жінка не змогла втриматися від сліз. Під водійськими правами та сонячними окулярами була записка: «Чи ти готова сісти за кермо?». Поруч лежали кілька каблучок — найцінніші скарби дівчинки. Поруч записка: «Можеш взяти будь-яку, яку захочеш». Сережки: «Здається, вони тобі подобаються». «Хочеш їсти?» – цю записку дочка поклала в ланч-бокс разом з супом, водою і вівсянкою. І ще один клаптик, придавлений до столу кількома дрібними монетами та ключиками: «Я дарую тобі ключі від мого серця».

«Вона, може, навіть і не розуміє, як багато для мене значать ці записочки. Завдяки їм я зрозуміла, що, можливо, я не така вже й погана мати. Напевно, щось я все ж роблю правильно».

Моя дитина
фото з відкритих джерел
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів