Діти – головне, все для них: відпочинок там, де їм добре, сімейний бюджет на потреби дитини… Батьки забувають про себе, намагаючись віддати найкраще дитині, і не розуміють, що так тільки вчать майбутнього дорослого вважати себе порожнім місцем.
Про це далі й піде наша стаття.
Їду в маршрутці. Народу битком. Водій, мабуть, дуже поспішає, бо наш автобус мало того, що мчить на великій швидкості, шофер ще і лавірує між машинами, як поліцейський автомобіль з американських фільмів.
Ми всі підскакуємо і майже падаємо з крісел в проходи. Зараз, думаю, скажу водієві, що не дрова везе. Але мене випередила жінка з дитиною років п’яти на руках. Вона підвелася і гнівно крикнула водієві: «Ви чому з такою швидкістю їдете? Я з дитиною. А якщо вона розіб’ється?»
Відмінно, думаю, а ми тут всі нехай б’ємося, 30 дорослих – це неважлива дрібниця, мабуть, і навіть вона сама і її життя також нічого не варті, головне, щоб дитинка не постраждала.
Я веду документальний кіноклуб – ми дивимося хороші документальні фільми, а потім обговорюємо їх. І ось подивилися ми класний фільм про трудових мігрантів, йде бурхлива дискусія.
Встає одна пані та каже: «Ви знаєте, це чудовий фільм. Дивилася, не могла відірватися, він мені багато на що відкрив очі. Це такий гарний фільм, що його треба показувати дітям». Я їй кажу: «А що дорослим не треба?»
«Так, – сказала вона таким тоном, ніби ми з нею разом зараз зробили серйозне відкриття, – дійсно, і дорослим».
Я дуже радію, коли в сім’ї два рівнозначних центри уваги, перший центр – дорослі, другий – діти
А тепер, хочете, пограємо в гру? Я вам скажу словосполучення, а ви додасте до нього одне слово. Тільки умова така: додати слово потрібно не замислюючись. Отже, словосполучення: благодійний фонд допомоги (інтонація вгору)…
Яке слово ви сказали? Дітям? Правильно, і в мене такий же результат. Дев’ять моїх друзів теж сказали «дітям», і один, не замислюючись, відповів «тваринам».
І тепер хочу запитати: а як же дорослі? Багато у нас в Україні фондів допомоги дорослим і легко їм працюється? Відповідь очевидна – фондів для допомоги важкохворим дорослим буквально кілька, і збирати гроші на допомогу дорослим, а не дітям, дуже і дуже важко.
Кому дійсно потрібні ці дорослі?
Я дуже радію, коли в родині – і нехай у всьому суспільстві теж – два рівнозначних центри уваги, перший центр – дорослі, другий – діти.
Моя подруга з шестирічним сином об’їздила всю Європу. Поки їх тато працював і заробляв на це гроші. Синочок до своїх шести був таким самостійним і комунікабельним, що в готелі часто сам знайомився з дорослими людьми.
Коли одного разу ми всі разом поїхали на кінну прогулянку, дитина сказала, що теж поїде верхи, і мама погодилася, синочок вирішив – нехай їде. І хоча, звичайно, вона за ним краєм ока спостерігала, він їхав на коні так само спокійно, як і всі. Тобто, вона над ним не кудкудакала і не тряслася. Загалом, синочок і його мама, були відмінною компанією один одному на відпочинку. Та і мені теж.
Його мама з народженням дитини не стала жити якимось інший життям, не стала обертатися навколо маленької дитини, як сіра Земля навколо сяючого Сонця, а поступово вписала пацана в те життя, яким жила до нього. Ось, по-моєму, правильна сімейна система.
І є у мене ще друзі, де взаємини дорослих і дітей прямо протилежні цим. Все у них в житті влаштовано так, як зручно дітям, а батьки кажуть собі, що потерплять. І терплять. Роки. Тепер вони відпочивають не там, де хочуть, а там, де зручно дітям, де прибіжать аніматори й зроблять дітям добре. А дорослим? Моє улюблене питання.
А дорослі перестали бути самі собі важливі. Тепер вони відкладають гроші на дитячий день народження, на оренду кафе і на клоунів і давно вже нічого собі не купують. Вони навіть втратили імена, молодого чоловіка і молоду жінку трохи за тридцять більше не звуть на імена. Вона каже йому: «Тату, ти о котрій вдома будеш?» «Не знаю, – відповідає він, – напевно, о восьмій».
І до дружини він, звичайно, уже не звертається на ім’я і навіть не говорить їй «люба». Він говорить їй «мамо», хоча, погодьтеся, вона йому не мама. Мої друзі втратили всі свої ідентифікації – і чоловік більше не людина, не чоловік, не професіонал, не коханець і навіть не чоловік. Він «тато». І жінка аналогічно.
Звичайно, та, яка мала колись ім’я, мало спить, вона весь час займається з дітьми. Свої хвороби вона переносить на ногах, лікуватися їй ніколи. Вона кожен день приносить себе в жертву і примушує робити так само і чоловіка, хоча він трохи чинить опір.
Чоловік, на ім’я Тато, і жінка, на ім’я Мама, думають, що дають дітям найкраще, а по-моєму, насправді вчать дітей ніяк про себе не дбати та показують приклад, як вважати себе порожнім місцем.
Моя дитина
