Ваша дитина збирається в дитячий сад або в школу, де їй належить взаємодіяти з однолітками в різних, іноді конфліктних ситуаціях. І завдання батьків — допомогти дитині уникнути ворожнечі і навчитися домовлятися. Психолог Ганна Корнієнко в книзі «Дитяча агресія» розбирає установки, які заважають батькам скорегувати агресивну поведінку своїх дітей.
МІФ 1. Нехай діти самі розбираються
Серед багатьох батьків поширена думка, що діти, посварившись або побившись, повинні самі розбиратися в тому, що трапилося. Дійсно, важливо, щоб дитина сама навчилася вирішувати свої конфлікти з ровесниками. Це стосується і тих дітей, які підуть в дитячий сад, і тих, хто вже ходить в школу. Але спочатку необхідно її цьому навчити. Діти не народжуються зі здатністю до конфліктної комунікації, їх вроджена реакція — або дати в лоб, або заплакати, або втекти від гріха подалі. Конструктивним способам взаємодії — домовитися, помінятися, грати по черзі — дитину добре б навчити. І тоді вона зможе сама вирішити непросту ситуацію. Давайте розберемо мирні способи взаємодії.
1. Помінятися іграшками
Цьому навику дитину можна вчити з самого маленького віку — з моменту виходу на дитячий майданчик. Скільки б у дитини не було іграшок, чужа — завжди найбажаніша. Цей принцип не вдалося змінити ще жодної мамі, і навряд чи вдасться в майбутньому. Проте їм можна вміло користуватися: приносите на майданчик свої іграшки і, коли ваша дитина захоче пограти в щось чуже, сміливо пропонуйте обмін.
Правда, існує один підступ: на різних дитячих майданчиках різні правила. Наприклад, батьки можуть вважати, що всі іграшки, принесені з дому, стають спільною власністю. І навчання обміну там не вітається. Краще з’ясувати це заздалегідь.
З якими труднощами ви зіштовхнетеся? По-перше, не варто очікувати від дитини моментального засвоєння досвіду. Вам буде потрібно багато разів повторювати одне й те саме. Тому, наберіться терпіння. Але навіть після того, як ваша дитина вже навчиться обмінюватися, ви регулярно будете стикатися з іншими дітьми, не готові йти на обмін. Або їх не навчили такого способу, або вони не хочуть віддавати свою іграшку.
Поясніть цей важливий момент своєї дитині: ніхто не зобов’язаний ділитися своїми іграшками. І це ніяка не жадібність — ви ж не діліться своїми сукнями з подругою і не даєте їй поводити свою машину. Скажіть: «Бачиш, цей хлопчик так любить свою машину, що не готовий її віддавати. У тебе ж теж є улюблена річ — і ми її нікому не даємо». Навчившись обмінюватися, дитина навчиться також цінувати чужу власність, як, втім, і свою.
2. Грати по черзі
Після того як освоєно вміння обмінюватися іграшками, можна познайомити дитину з поняттям черговості. Адже на майданчику існують загальні зони для ігор — це гірки, гойдалки, та ін. І дитині доведеться ділити їх з іншими. Саме доведеться — хочеш не хочеш, такі правила.
Дитина буде чинити опір — запропонуйте їй такий порядок: «Я рахую до десяти — гойдаєшся на гойдалках ти, а потім ще десять рахунків гойдається твій друг. І так можна мінятися кілька разів».
Особливо варто бути акуратним з трьохліткою, тому що для неї настояти на своєму — це справа принципу, важливе вміння в цьому віці. У мене з собою на прогулянці з моїм трирічним синочком завжди в кишені була іграшка, яку дитина краще слухалася, ніж мене. Адже набагато цікавіше щось робити, коли тебе кличе улюблений крокодил, а не мама.
3. Домовитися
Це вже вміння для п’ятирічок. Коли вони починають грати один з одним в рольові ігри: ти пірат, а я бандит, — їм потрібно встановлювати спільні правила гри. Тут і стане в пригоді вміння домовлятися один з одним. Важливо, щоб дитина розуміла цінність і важливість правил в грі. Цьому можна навчити її вдома, граючи з нею в ігри змагань.
Наприклад: гравці по черзі кидають кубик і просуваються вперед на ту кількість клітинок, що випало. В цьому випадку ви теж можете зустріти опір дитини: вона захоче грати швидше, або ходити назад, замість того щоб ходити вперед, або відмовиться пропускати хід, зрушувати фішки на кілька кроків назад — все залежить від гри. А програвши хоча б раз, буде прагнути уникнути цього.
Вам доведеться дотримуватися золотої середини: з одного боку, не формувати у дитини комплекс неповноцінності, змушуючи її грати в неприємну гру з очікуваним програшем; а з іншого — не йти у неї на поводу і не піддаватися. Все-таки мета — навчити її дотримуватися правил і розуміти, що грати спільно, підпорядковуючись загальним вимогам, набагато цікавіше. Як це зробити? Твердо і доброзичливо пояснити: «У цю гру можна грати тільки за такими правилами, по-іншому ніяк не можна».
Важливо не допускати обзивань – «нічого дурити», «ти мене дуриш» і не говорити, що дитина погана або вчинила погано, просто нагадати, що такі правила. Якщо дитина наполягає, значить, спокійно прибирайте гру до кращих часів. Без будь-яких коментарів. Засмутилася — підтримайте: «Нічого, наступного разу пограємо, коли ти будеш готовий дотримуватися правил».
Навіщо це потрібно? Дотримання правил у грі тренує дуже важливий навик встановлення меж, рамок. А також виробляє вміння відкладати свої бажання — дитині хочеться швидко-швидко дійти до кінця і перемогти. Дотримуючись правил, вона вчиться розумному стримування і терпінню, а головне, отримувати задоволення від самого процесу спільної гри. Зрозуміло, програш як зіткнення з власною неідеальністю — це розчарування для малюка.
Дитина чекатиме насмішок над собою. Покажіть, що важливо не сміятися над тим, хто програв, і підтримати його: «Так, сумно, але ти ще виграєш» або «Буває, але я ще виграю». А також порадіти разом з тим, хто виграв («Як здорово, що ти виграв» або «Як здорово, що я виграла, давай порадіємо»).
Спостерігаючи за тим, як мама засмутилася від свого програшу, але при цьому радіє за неї, дитина вчиться робити те ж саме. Здатність радіти чужій перемозі дуже стане в пригоді в дорослому житті. Але не варто концентруватися на факті програшу / виграшу, так ви формуєте перфекціонізм. Не забувайте нагадувати дитині про те, як весело і цікаво вам було грати. Як цінний процес гри, а не тільки її результат.
МІФ 2. Нехай дитина б’ється (дасть здачі) – вона має вміти за себе постояти
Давайте подивимося на ситуацію реалістично. Мені здається, що хлопці (та й деякі дівчатка) зовсім обійтися без бійок не можуть. У чоловічому товаристві важливо вміти застосовувати фізичну силу. Але вміння битися містить не бездумну здатність вдарити іншого, але перш за все знання про те, в яких ситуаціях необхідна демонстрація своєї сили, а в яких це неприпустимо або просто небезпечно.
Я думаю, що батьки, які усуваються від забіякуватого сина, дозволяючи йому самому розбиратися в конфліктній ситуації, позбавляють дитину саме цього знання — про те, як розрізняти способи поведінки в різних конфліктних ситуаціях. Я не маю на увазі правило «дівчаток ображати не можна» – часом бувають такі дівчатка, що просто не знаєш, як від них врятуватися.
Я маю на увазі чисто хлоп’ячі розбірки: коли важливіше переконати словом, коли застосування сили небезпечно і т. д. Шановні тата, ваш досвід в даній ситуації просто неоціненний для ваших синів. Дітям необхідно слухати розповіді дорослих про те, в які ситуації вони потрапляли, коли були маленькими, що з ними траплялося і який вихід вони в підсумку знаходили.
Навіть якщо ви не пам’ятаєте свого дитинства — придумуйте щось цікаве і повчальне. Саме так ви зможете передати дітям своє бачення світу і «правильну» поведінку в ньому. Для майбутнього чоловіка важливо вміти розбиратися в ситуації — хто правий, а хто винен; вміти приймати рішення і брати на себе відповідальність за результат подій.
Всьому цьому кулаками не навчишся — треба зіставляти, розмірковувати, робити висновки. Саме «чоловічі розмови» можуть дуже сприяти розвитку такого вміння — це ваша, татова, можливість передати дитині свій життєвий досвід.
МІФ 3. Ревнощі між братами і сестрами — це несерйозно
Ревнощі виникають як результат стресу від появи нового члена сім’ї. А головне, від втрати повної уваги батьків. І такий стрес переживає будь-яка старша дитина в будь-якому віці. Ось тільки виражається він по-різному. Якщо діти погодки, то способів вираження своїх почуттів у старшого ще мало.
Швидше за все, півтора-дворічна дитина відреагує на появу молодшої прямою агресією. Буде її стукати (заподіювати фізичний біль), заважати мамі піклуватися про неї, вимагати груди під час годування молодшої дитини … На всі ці прояви — досить ясні і зрозумілі — мамі простіше реагувати. Її завдання — виділити час для особистого спілкування, частіше демонструвати свою любов і показувати, що вона знаходиться в прямому доступі.
Дитина 3-6 років, швидше за все, вже навчилася маніпулювати батьками або пасивно висловлювати агресію. Вона може направити її на саму себе, тобто почне хворіти, погано спати, закочувати істерики без приводу. Звичайно, вона робить це абсолютно неусвідомлено. У цій ситуації головне, щоб мама зрозуміла: старшій дитині необхідна її увага не тільки в дні хвороби.
Інакше дитина утвердиться в думці, що лише хворобою можна отримати її увагу. Ревнощі старшого нерідко бувають спрямовані на батьків. Дитина може образитися на маму і перестати з нею довірливо спілкуватися, переключившись, наприклад, на бабусю. На перший погляд така поведінка може здатися зручною, але не варто радіти: всередині дитина переживає розрив з мамою, і їй необхідна вся її увага. І мамі доведеться продиратися крізь її образу, щоб налагодити взаємини і зняти негативні емоції.
Старша може розлютитися і на тата: чому той не захистив її від появи в родині непотрібного немовляти? І тоді тато відчує на собі весь гнів дитини: та демонстративно перестане з ним спілкуватися і буде всіляко леститися перед мамою. У цій ситуації потрібно участь не тільки тата, а й мами теж. Вже обом батькам доведеться налагоджувати взаємини з дитиною і надавати їй максимум уваги, продираючись крізь її гнів і образу.
Звичайно, в цьому віці старша дитина може висловлювати і пряму агресію. Тільки вона буде більш хитрою і завуальованою – заобнімати до крику, допомагати мамі і «випадково» впустити немовля і т. д. І регресія теж можлива: я знаю про випадок, коли п’ятирічка почала какати в штани, тому що тільки тоді мама приділяла їй заповітні п’ятнадцять хвилин повної і безроздільної уваги. Нехай ця увага і складалася з криків і лайок, а іноді навіть ляпасів.
Читайте також: Брат мій, ворог мій: чому ворогують брати і сестри?
Але для дитини будь-яка емоція мами важливіша за відсутність уваги: «Мама розсердилася, значить, їй не все одно, як я себе поводжу, і, напевно, вона мене все-таки любить». Старша дитина після шести років вже не так сильно потребує уваги батьків. У цьому віці на перший план поступово виходить спілкування з однолітками. Важливе слово «поступово».
Тому, що дитині все ще потрібні і мама, і тато. Їй необхідно, щоб вислухали її розповідь про те, що сьогодні сталося. Щоб поговорили про її друзів і інтересах. Щоб приділили увагу її переживанням. Без цього процес поступового відділення від батьків може стати занадто різким; більш того, дитина може порахувати причиною такого різкого відділення появу малюка в сім’ї.
Старша вже не буде, звичайно, заподіювати фізичну шкоду дитині. Швидше за все, її ревнощі виявляться прихованими глибоко всередині, неусвідомлюваними: щось турбує і тривожить, а що – незрозуміло. У більш пізньому віці, після восьми-дев’яти років, існує тільки одна небезпека для старшої дитини – що батьки перетворять її в безкоштовну няньку для молодшої або помічника по господарству.
Я чула навіть такі висловлювання дівчат: «Не хочу своїх дітей, набігалася за молодшими братами і сестрами». Рекомендую батькам пам’ятати про те, що народження дитини – це в першу чергу радощі і труднощі для мами і тата, а потім вже для всіх інших членів сім’ї.
Моя дитина
За матеріалами
