Ми витрачаємо багато сил і часу на виховання своїх дітей. Хочемо для них найкращого, а іноді — ніде правди діти — вимагаємо від них дуже багато чого. З кращих спонукань.
Ми хочемо, щоб вони перемагали свої страхи, комплекси та слабкості. Щоб прагнули до перемог і до успіхів. Хоча при цьому, багато хто з нас все життя тягнуть за собою багаж з дитячих травм, комплексів і проблем. Це не страшно, адже робота батька над собою — частина виховання. Ми йдемо дорогою життя і своїм прикладом показуємо дітям багато — що ніколи не пізно вчитися, що своїх драконів можна перемогти, що перемоги не завжди важливі, що вміти отримувати задоволення від того, що робиш — це дуже здорово.
Анна Дмитрієва, мама двох дітей, живе у Франції, вона пише цікаві замітки про життя у Франції, про те, як французи виховують дітей, чого навчають, як дивляться на життя в цілому. Сьогоднішня історія — про все. Про внутрішню свободу, про право бути самим собою, про те, що ми змінюємося все життя, вчимося приймати себе та інших.
********
Іноді випадкові події перевертають світ з ніг на голову і назавжди змінюють життя людини. Я б хотіла з вами поділитися про те, як життя у Франції змінила моє ставлення до самої себе.
Про спортивне виховання у Франції я пишу не вперше. Головна тема тих статей полягала в тому, що тут з дитинства привчають любити своє тіло таким, яке воно є. Що від спорту потрібно отримувати насамперед задоволення, як від процесу, а не прагнути відразу прийти до якогось недосяжного результату. Першим містом, в якому ми жили у Франції, була Ніцца. Коли ми тільки туди переїхали, мені відразу впало в око те, що більшість француженок зовсім не соромляться своїх недоліків. Іноді розгулюєш собі по променаду і ненароком помічаєш попереду засмаглу дівчину в короткому обтягуючому платті. Тут “дівчина” озирається … і виявляється, що це зовсім не дівчина, а дама похилого віку. Але справа не тільки в невідповідності зовнішнього вигляду і віку. Побачити молоду пухку жінку в вузьких легінсах тут теж звичайне діло.
Звичайно, я приїхала до Франції зі своїми стереотипами. Мені завжди здавалося, що вади тіла треба ретельно приховувати, і лише дівчата з ідеальною фігурою можуть собі дозволити носити відкриті сукні. Пам’ятаю, ще до народження своєї першої дитини я відвідувала на батьківщині “елітні” спортивні клуби. Там найголовнішим критерієм оцінки тренера вважався естетичний вигляд його тіла: чоловіки повинні бути з кубиками на животі, дівчата з прокачаний сідницями. І клієнти йшли на їх тренування, сподіваючись на те, що завдяки їхнім заняттям вони теж стануть такими ж спортивними.
Під час заняття тренери, як правило, найбільше були зайняті замилуванням собою, а не процесом передачі своїх знань і умінь учням. Мені було не дуже комфортно відвідувати такі клуби: на мені з дитинства висів ярлик неспортивної “дівчинки-ромашки”, як мене називала колись моя перша вчителька з фізкультури. Але бажання виглядати стрункою все одно повертало мене туди.
Сильно сутулячись, і тим самим візуально роблячи складки на животі ще помітнішими для інших, я входила в спортивний зал … Пам’ятаю, прийшла якось на групове заняття, назву якого зараз мені важко пригадати. Щось типу «фітнес з елементами єдиноборств». Зайняла своє місце в залі та чекаю заняття. У останній момент заходить дівчина-тренер чоловічої статури зі своєю симпатичною подружкою. Та, вище мене голови на дві, встає прямо переді мною, наступаючи мені на шкарпетки й тим самим даючи зрозуміти, що я зайняла її місце. Тренер, ніяк на це не реагуючи, починає заняття. А я в силу своєї молодості та сором’язливості мовчки відходжу назад і починаю шукати собі місце в кінці залу … Загальний дух конкуренції явно превалював у таких спортивних закладах. Дівчата, які вже досягли ідеальних форм, всіляко красувалися один перед одним. А ті, хто тільки починав займатися, сильно комплексували з приводу своїх “недоліків”. Минуло чимало часу, перш ніж я зрозуміла, що такий варіант роботи над собою мені не підходить.
Уже під час вагітності я відкрила для себе йогу … Незадовго до пологів я освоїла базові пози та техніки дихання. Потім в турботах про дітей я трохи про йогу забула. Але знову згадала про неї, коли ми вже переїхали в Париж. Прямо під вікнами нашого будинку відкрилася маленька студія, яку я стала іноді відвідувати. Спочатку основною причиною моїх регулярних тренувань було бажання схуднути: після двох пологів шляхом кесаревого розтину живіт ніяк не хотів зменшуватися, а звичка під час вагітностей вигинати шию, як качка, залишила на моїй спині “вдовий горбик”. Але чомусь в студії я зовсім не соромилася цього: більшості французів немає ніякого діла до зовнішнього вигляду оточуючих. Вони не вбираються на спортивне тренування, як на вечірку. Та й сама філософія йоги не приймає змагання.
“Це вам не фітнес-зал!” – згадую слова одного вчителя. Як не дивно, така позиція мені подобалася. “Не треба оглядатися на свого сусіда, навіть якщо у нього виходить щось краще за тебе. Слухай своє тіло”, – говорив він.
Якось сиджу в залі в очікуванні заняття з йоги. Народу вже багато, чоловік тридцять. Люди не дуже-то хочуть рухати свої килимки, коли не вистачає місця іншим. В останній момент входить “качок” з ідеальним тілом і величезними м’язами. Я, помітивши, що йому нікуди покласти свій килимок, запрошую його розміститися поруч зі мною. Він чомусь не дуже хоче розташовуватися в першому ряду, але в підсумку погоджується, бо місць більше немає. Яке ж було моє здивування, коли я помітила, що йому було дуже важко і, попри свою фізичну форму, заняття він ледве витримав, покривши свій килимок калюжею поту! “Як ви?” – цікавлюся я у нього за чашкою чаю після заняття. “Це і справді не фітнес-зал!” – відповів він мені, сміючись і трохи соромлячись.
Минув час, я стала сильнішою і витривалішою, моя постава помітно покращилася. Змінився мій внутрішній стан. Я стала спокійнішою і терпимішою до оточуючих, у мене збільшилося бажання творити. А головне — я почала миритися зі своїми недоліками. Зрозуміла, що є речі, які ми не в змозі змінити. Мої стереотипи з приводу “ідеального” тіла почали руйнуватися. Я потихеньку стала мислити як француженки. Мене давно перестали шокувати короткі шорти на “недостатньо струнких” ногах. Адже у кожної людини є свої вади: зморшки, припухлості, родимки, небажане волосся, і мати їх зовсім не соромно, як мені колись здавалося раніше.
А соромно поставити на собі хрест і не працювати над собою. Адже навіть найменше зусилля, що додається людиною кожен день, допомагає їй здійснювати згодом великі перемоги. Перший час я боялася складних поз в йозі. Особливою сміливістю я ніколи не відрізнялася: дитячі комплекси перемогти не так вже й просто. І тому, коли моя викладачка запропонувала мене навчити робити стійку на руках, я вперто відмовлялася: мені було страшно. Десь в глибині душі досі звучали глузування однокласників, коли на уроці фізкультури піді мною падала планка. У підсумку я вирішила спробувати, але в перший раз з переляку у мене нічого не вийшло. Тільки тепер з мене ніхто не сміявся. “У тебе попереду все життя, щоб цьому навчитися”, – підбадьорювала мене тренер. І чомусь після цих слів хотілося знову пробувати, а не закидати заняття.
Читайте також: Тільки Для Мам. Чоловіки, ті, що не мами — я вас попередила!
Минув ще якийсь час, і в цей раз я не злякалася і піднялася-таки на руки. Мій світ перевернувся з ніг на голову в прямому сенсі цього слова. Це було моєю першою перемогою, перемогою над своїми страхами. У підсумку я пройшла навчання та отримала диплом інструктора з йоги. Спочатку я, природно, сумнівалася. Куди мені, дівчинці-ромашці, вчити інших стояти на голові? Скажу чесно, під час навчання мені було нелегко: багато термінів з анатомії та філософії на французькому я чула вперше. Але йога навчила мене не здаватися і проявляти терпіння. Я багато читала, сидячи в обнімку зі словником, і в підсумку з успіхом склала іспити …
“Мадам, як це ви так примудрилися!” – дивується лікар. В умовах карантину не так-то просто зробити рентген, але мені все ж вдалося потрапити на прийом. “У вас зламаний четвертий палець на нозі”, – констатує лікар. Я, завжди обережна й підстилаюча соломку там, де можлива ймовірність падіння, вперше в житті щось у себе пошкодила. Причому, тоді, коли й пересуватися зайвий раз нікому не рекомендувалося. “Я спіткнулася об кут стільця”, – сором’язливо виправдовуюсь я. Частково це правда. Ну не говорити ж доктору, що я вдарилася ногою щосили, опускаючись вниз з пози стійки на руках! Дуже хотілося швидше навчитися це робити без підтримки — так, як професіонали.
Але я сильно поспішила, і ось тепер я кульгавий учитель йоги зі зламаним пальцем. Та, терпінню мені ще вчитися і вчитися … Але попри травму, я все ж записала кілька відеоуроків. Не варто судити строго недоліки мого тіла. Адже те, як воно зараз виглядає, — це і так результат щоденної роботи над собою. Я не буду викладати фото до і після, а то вийде, як в рекламі для схуднення. Ні, навпаки, чекати якогось неймовірного перевтілення після заняття не доведеться. “Адже найголовніше”, – як мені говорив колись учитель фізкультури мого сина, – “Це вірити в себе та отримувати задоволення від процесу”. І тоді смілива спідниця дістанеться з далекого ящика і комплекси з приводу тіла почнуть валитися. І бажання працювати над собою без фанатизму, форсування і засудження себе увійде в повсякденне русло. А там, чого доброго, злетиш в позі орла або ще якогось пернатого. Не дарма ж французи кажуть своїм дітям з народження: “Ти доб’єшся свого, тільки потерпи”.
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
