Ми знаємо, що таке виховання, які існують в ньому правила і заборони. Але іноді робимо саме те, що книги з педагогіки та психології не радять, не рекомендують і навіть забороняють. На жаль, помилки в такій складній справі майже неминучі. Головне — вчасно їх виправити!

Характер, погляди на життя, ставлення до оточуючих (в тому числі до власних батьків) – все це формується ще в ранньому віці під впливом близьких людей. І точно так само і тоді ж закладаються психологічні проблеми. Але … ми занадто емоційні, щоб завжди чинити правильно та обдумано, а тому помилки бувають навіть у самих люблячих і відповідальних батьків. До того ж значною мірою ми «копіюємо» стиль виховання, який застосовувався колись до нас. У дитинстві думали: «Ніколи не буду лаяти свою дитину при сторонніх людях» – а ось зараз робите саме так. Тому що, випробувавши на собі, несвідомо засвоїли, що в деяких ситуаціях діє тільки це.

Ні, все це не виправдання. Вважати, що можна помилятися скільки завгодно, ми все одно не повинні. І вже зроблені помилки потрібно виправляти. Як саме? А це залежить від того, що ви зробили не так.

Не виконали обіцянку?

Діти наполегливі, і іноді простіше сказати «так», ніж продовжувати пояснювати свою відмову. «Так, звичайно, купимо (сходимо, зробимо). Як-небудь … » – кажуть батьки в надії, що через пару днів дитина забуде про своє прохання. Іноді так буває. Наприклад, якщо мова йде про іграшки — адже бажань в цій області у дітей занадто багато, щоб вони були постійними. Але бувають прохання інші, що стосуються взаємин — і ось їх діти пам’ятають дуже добре. І дуже засмучуються, якщо дорослі їх не виконують.

Пообіцяли забрати з садка в обід, а прийшли ввечері. Що вже такого страшного? Їй же там весело з дітьми. Це ми так думаємо. А дитина вже з ранку про таку подію всім розповіла, уже після прогулянки стала збиратися і в призначений час сіла біля вікна, уявляючи, як зараз вона разом з мамою піде додому. І як же було їй відправитися спати, коли вихователька сказала, що у мами, напевно, термінові справи.

Обіцянки, що стосуються взаємин, для дітей дуже важливі. Вони є доказом любові та власної значущості. Якщо дитина щось дуже просить, то це неспроста. Є якась психологічна потреба, і вона повинна бути задоволена. До того ж саме так, через обіцянки та виконання, формується зараз її довіра до вас. Якщо ви не виконали обіцянку, у вас повинна бути дуже вагома причина, і про неї потрібно розповісти доступною мовою. Обов’язково скажіть, що ви теж дуже засмучені й що весь цей час дуже переживали. А наступного разу ретельно плануйте свої справи та не давайте обіцянок, які свідомо нездійсненні. Навіть відмова (особливо, якщо ви її пояснили) дітьми приймається краще, ніж систематичний обман.

Накричали на дитину?

Багато батьків підвищення голосу (і навіть з грубими виразами) за помилку не вважають. «А як інакше? Діти іноді по-іншому не розуміють. Можна десять разів сказати спокійно — і ніякого результату. Тільки криком можна переконати». Але проблема в тому, що людина здатна до всього адаптуватися — в тому числі й до крику. Якщо різкість і підвищення голосу ви використовуєте часто, то з часом вам доведеться кричати все голосніше і голосніше. А трохи пізніше доведеться звикати до того, що дитина і з вами буде розмовляти точно так само. З тими ж інтонаціями, з тими ж словами. Тому, що для неї це — норма спілкування.

Вихователі дитячих садів завжди знають, як батьки спілкуються вдома з дитиною, — по тому, як діти грають і що вони при цьому говорять. Крик може бути корисний, якщо він у вашій виховній практиці трапляється вкрай рідко. І якщо, вилаявши та накричавши, ви в найближчі ж години (можливо, навіть хвилини) ситуацію виправите.

Ви не зможете пояснити, що кричати та лаятися дозволено тільки вам, а дитині варто бути ввічливою, спокійною і врівноваженою. Поведінка засвоюється комплексно — навіть з характерними жестами та виразами. Для початку постійте кілька хвилин біля вікна і подивіться вдалину. Розгляньте людей, які поспішають у своїх справах, або пливуть по небу хмари, або вікна сусіднього будинку. Такі елементарні дії допомагають швидко вийти з ситуації, відволіктися від думок про те, що сталося, і заспокоїтися.

Після цього підійдіть до дитини та що-небудь скажіть. Щось ласкаве і приємне, таке, щоб дитина зрозуміла: ви так і залишилися найкращою мамою на світі, а те, що ви сказали (вірніше, прокричали), було просто непорозумінням. І ось вже після цього розкажіть, чому люди іноді поводяться саме так — кричать і лаються. Про те, що таке «важкі дні» на роботі, про те, як в ці дні на дорослих діє непослух дітей. Це буде вашим вибаченням і заодно — маленьким життєвим уроком. Адже зіткнутися з роздратуванням дорослих дитина може не тільки вдома.

Вдарили дитину?

А ось ця помилка вважається серйозною. Батьки іноді роками пам’ятають свій непорядний поступок і відчувають почуття провини. І — абсолютно марно. Тут, звичайно, варто зробити застереження. Під словами «бити» розуміється ляпас по попі, а не справжнє і систематичне рукоприкладство. Правда, батькам все одно буває ніяково. «Як я могла? Він такий маленький, а я підняла на нього руку. Напевно, сидить зараз і плаче від образи та страху і думає, як йому з мамою не пощастило». Насправді нашльопана дитина відчуває себе набагато краще, ніж та, на яку накричали. Вона довела вас «до ручки» – ви їй це показали. Але своїм ляпасом і ви її довели. Тепер вона має право голосно плакати й на вас злитися. Ця ситуація є для неї емоційною розрядкою. Саме тому такі випадки забуваються швидше, ніж, наприклад, образливі слова, і сама дитина не сприймає їх драматично.

«Коли дочці було 4 роки, вона раптом стала плюватися. Пояснення, зауваження, умовляння — ніщо не допомагало. Одного разу я пригрозила, що вдарю її по губах, коли вона стала плюватися в магазині. Вона не послухалася — і я вдарила. Дочка плакала на весь магазин, люди зупинялися і дивилися на нас, і я ледве-ледве забрала її додому. Вона і вдома продовжувала плакати, і я, звичайно, довго шкодувала про те, що зробила. Через багато років, коли дочка була вже підлітком, у нас зайшла розмова про дитячі образи — чи пам’ятають їх діти. «Звичайно, пам’ятають, — сказала дочка, — я ніколи не забуду, як ти мені замість синьої сукні одягла жовту. Я її терпіти не могла, до того ж вона кололася. І як ви з татом поїхали одного разу відпочивати прямо на Новий рік, а мене з бабусею залишили». Треба ж — а я думала, що у неї був привід образитися тільки один раз. Тоді, в магазині … »

Як правило, після такого інциденту дитина сама починає миритися. Вона виходить зі своєї кімнати та підходить ближче, або сідає на руки з наміром приголубити, або починає грати в безпосередній близькості від вас. Ваш крок і повна готовність до миру — ось що буде завершальним етапом неприємного інциденту. Ситуацію можна і не обговорювати. Вона і так буде їй зрозуміла.

Незаслужено звинуватили?

Іншого варіанту – «заслужено звинуватили» – бути не може. Що б не зробила маленька дитина, вона не може бути в цьому винна. Діти не можуть будувати свою поведінку самі, не можуть відповідати за наслідки й саме тому потребують здорового дорослого контролю. П’ятирічна дівчинка може дуже любити однорічного брата і навіть просити у мами за ним по доглядати. Але це не гарантує того, що вона буде дійсно уважна і турботлива весь час. Чи можна її звинувачувати в недогляд? Звичайно, ні — це вина дорослих. Але річ у тому, що сама дівчинка цього ще не розуміє. Якщо їй скажуть, що брат впав і подряпався через неї, вона повірить. І буде відчувати почуття провини та сорому.

Діти й так, самі по собі, часто роблять висновок, що вони в чомусь винні. Через дитячу егоцентричність їм здається, що весь світ крутиться навколо них, і тому якщо відбувається щось погане, то, значить, «все через мене». Якщо ж батьки ці здогадки підтверджують («Ти не слухався бабусю, ось бачиш, як вона зараз хворіє»), то і впевненість «я поганий» міцніє. Це дуже небезпечно для особистісного розвитку і для взаємин з оточуючими. Почуття провини негативно діє на самооцінку, людина в будь-якому спілкуванні чекає засудження, звинувачення, того, що і тут від неї відвернуться. Вона ніби перед усіма завинила.

Читайте також: Виховання, а не покарання: шукаємо спільну мову з дітьми

Якщо вже так сталося, то вам варто докласти всіх зусиль для того, щоб переконати дитину в її невинуватості. Наведіть якісь приклади, які переконують, що іноді події трапляються просто так, без видимої причини, і ніхто в них не винен. Розкажіть про те, що у дорослих є свої мотиви сваритися, розлучатися, переживати. І, головне, скажіть, що любите її завжди, у всіх ситуаціях, що б не трапилося.

Не похвалили?

Звичайно, хвалити результати діяльності постійно, без урахування реальних успіхів, не варто. У дитини повинен бути комплекс неповноцінності, щоб прагнути до досягнень. Але тут важливо не переборщити. «Ти зовсім не можеш запам’ятати. Ти гірше за всіх виступив на святі. Ти половину слів переплутав». Після таких оцінок дитині зазвичай взагалі нічого не хочеться. Який сенс чимось займатися, якщо все одно не вийде? Згодом у дитини формується так звана придбана безпорадність — коли прагнення, активність втрачаються практично повністю. Головним мотивом діяльності буде уникнення невдач («Аби не посварили»), а не прагнення до успіху. Другий варіант розвитку подій — не краще. Трохи підросла (в 7-8 років) дитина прагне довести, що вона здатна за будь-яку ціну. Результат такої перекомпенсації — нервове напруження, стомлення, втома.

Якщо розумієш, що хтось малює краще тебе, то теж хочеться навчитися. Якщо бачиш, як подобається батькам слухати спів старшої сестри, як вони нею пишаються, теж хочеться досягти успіху. Але цей самий комплекс неповноцінності повинен бути дуже невеликим. Інакше зі стимулу він перетвориться в перешкоду.

Якщо у вас ніколи немає бажання похвалити дитину просто так, то в ваших сімейних стосунках щось не так. Можливо, не вистачає любові, можливо, в глибині душі ви взагалі незадоволені сімейним станом і своїм життям. Подумайте, чого ви насправді хочете, як бачите своє життя, чого вам не вистачає. Хвалити дитину вимушено не варто – діти відчувають фальш. Пропонуйте справи, в яких вона зможе проявити себе гідно. Скажіть, як вам було приємно отримати в подарунок паперову квітку і почути вірш. Оцініть її малюнок або пластиліновий бюст лисиці як «чудово, чарівно, прекрасно» і поставте на найвидніше місце. Можете навіть попросити навчити вас робити такі дивовижні витвори мистецтва. Іноді в такій справі, як похвала, можна злегка і перебільшити.

Моя дитина
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів