Вчора в спортзалі спостерігала за п’ятирічним хлопчиком.
Поки мама займалася фітнесом, він сидів біля основи шведської стінки майже без руху. Малюк возив по повітрі уявний корабель і ледь чутно віддавав команди штурману:
– Ліво руля! Прямо по курсу акули!
Він був щасливий.
У перервах між підходами до тренажерів, мама з неприхованим роздратуванням смикала сина:
– Піди на велодоріжку! Спробуй поприсідати з м’ячиком! Візьми скакалку!
Малюк кивав, але сидів на місці. Жінка заводилася.
Я згадала другий курс факультету психології. Ми складали «Заповіді вихователя».
- Посади холерика вирізати ножицями – приготуй зеленку.
- Крикни на меланхоліка – наживи собі ворога.
- Застав сангвініка заповнити прописи – подивися на його сльози.
- Відправ флегматика на «веселі старти» – хоч посмієшся.
Читайте також: Діти орхідеї та діти кульбаби: хто вони й особливості виховання
Темперамент – це назавжди.
Малюк не «колупається вам на зло» – у нього просто інший ритм життя. Ми або приймаємо це – або мучимося. Дратуємося, сердимося, сваримось.
Моя мама часто згадує, якою «золотою дитиною» я була.
– Даси тобі шкатулку з ґудзиками, і півтори години можна займатися будь-якими справами!
Своїх ґудзиків я не пам’ятаю. Але мама запевняє, що я сортувала їх за кольором і формою, за структурою і кількістю дірочок. Будувала пірамідки та викладала геометричні фігури. Я була щаслива.
Коли моїй дочці виповнилося два роки, я (передбачаючи півторагодинну відпустку) із задоволенням вручила їй сімейну реліквію – символ материнського спокою – шкатулку з ґудзиками. І що? Вміст миттєво полетів на підлогу. Красиво, з гуркотом, по всій квартирі. Дочка була щаслива.
Скажу чесно, мені було непросто прийняти цей феєрверк. Але з часом я зрозуміла абсолютно очевидну річ, яка досі допомагає нам уникати конфліктів: у кожного – своя скринька з ґудзиками.
© Анна Грін
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
