А коли нема за що хвалити, треба придумати привід.

Мені 37 років. І п’ятнадцять з них я успішно заробляю написанням текстів. І ціну собі знаю. І бачу підтвердження власних успіхів в навколишньому світі. Але якщо мені зустрічається редактор, якому не подобаються мої статті, який повертає їх раз у раз з вимогою переписати, скоротити, поставитися уважніше (ніби я не уважна за замовчуванням), перевірити вже, нарешті, всі дані (немов я не перевіряю) і позабирати усі коми — я починаю сумніватися в собі. А якщо уявити, що наді мною постала людина, який стежить за тим, як я пишу кожну фразу і коментує: «Знову ти починаєш фразу з «але»! Скільки разів я тобі казав не робити такі великі абзаци! Ти що — не можеш запам’ятати, що довгі фрази в анонсі неприпустимі?» – я сумніваюся, що буду здатна написати хоч сторінку.

Я точно знаю — я вмію писати тексти. Але коли мене критикують, я гублюся і не здатна вже ні на що.

Я не одна така. Кілька успішних друзів йшли зі своїх високих і ду-у-у-же добре оплачуваних посад тільки з однієї причини — їх критикували. А вони цього не хотіли. Не тому що вони ніжні квіточки, зовсім ні. Просто коли їх критикували, вони починали гірше працювати. А працювати гірше, ніж ти можеш — себе не поважати.

Я бачу, як розправляють плечі дорослі мужики, коли говориш їм: «Придумай, як це зробити, ти ж краще за всіх це вмієш!» – і вони звертають гори. Не за гроші. І не за посаду. А тому, що вони побачили, що в них вірять, і стали героями. І вони ж, що тільки вчора вчинили неймовірне, талановите, авантюрне і прекрасне — виходять, опустивши плечі, з наради, на якій їм пояснювали, яка вони нікчемність. Те ж відбувається з відомими, які пройшли мідні труби, режисерами, які, переживши вал принизливої ​​критики, замикаються і не відразу знаходять в собі сили приступити до наступного фільму або спектаклю. З акторами. З усіма людьми. Які в принципі не люблять, не хочуть і, як можуть, уникають ситуацій, коли ними незадоволені.

Читайте також: Не вчіть дитину жити: 20 порад для батьків школярів

Я ось до чого веду. Я не уявляю собі, як навчаються наші діти.

Коли ми вчимо своїх дітей — маленьких, дуже незахищених ні від світу, ні від нас, таких дорослих і всесильних — ми дуже часто їх сваримо, критикуємо. Занадто часто.

Сварити — це нерозумно. Але легко. Хвалити — набагато важче. І набагато важливіше.

За минулий місяць в нашій родині відбулися дві історії, прямо стосуються питання, сварити чи хвалити. Вони настільки чітко показали механізм, що не зрозуміти його було просто неможливо.

*********

В загальноосвітній школі мої дівчатка-близнята вчаться так собі. По-перше, тому що вдома ми ставимося до навчання як-небудь і всіляко прищеплюємо зневагу до оцінок, по-друге, тому що діти часто хворіють і школу пропускають, по-третє, тому що якось так склалося.

Школа займає в нашому житті рівно те місце, яке, на нашу думку, і повинна, — далеко не головне. Так би все і було, але місяць назад вчителька сказала Ліді і Маші, що хоче виставити їх на шкільну олімпіаду. Що тут почалося! Дітей як підмінили! Зошити стали акуратними, завдання в щоденнику написані розбірливо, а тяга до знань яка з’явилася! Перші учениці класу стали! Серйозно! Ми і самі спочатку не повірили, але коли зателефонувала класна і стала наших дітей нахвалювати, ми вникли — дійсно, суцільні відмінно. Як тут не хвалити! На Олімпіаду їх так і не висунули, але звичка вчитися добре у них вже сформувалася. І тепер і без Олімпіади вони вчаться прекрасно. У всякому разі, набагато краще, ніж до того, як їх почали хвалити.

*********

У музичній школі мої дівчатка завжди були першими ученицями. Але раптом вчителька з сольфеджіо стала їх сварити. Чимось вони їй активно не сподобалися, і вона стала чіплятися до всього: і ноти вони не так пишуть, і співають не так, і диктанти не пишуть, і з двоголоссям біда. Все це, звичайно ж, не наодинці, а при всьому класі. І не один раз.

Коли я запитала, в чому справа, вчителька відповіла, що дівчатка, звичайно, хороші, і дані у них відмінні, але вони повинні їй довести, що гідні цієї школи. І претензії, мовляв, повинні їх мотивувати вчитися краще. У неї ж не на порожньому місці претензії. Вони ж справді не все ідеально роблять.

Це була правда. Вони робили не все ідеально. Я б навіть сказала так: вони, учениці другого класу, все робили неідеально. І я вважала, що це взагалі-то нормально. Вони ж вчаться. А якщо їх не сварити, а хвалити, результати будуть набагато кращими. Але тут ми з вчителькою не співпали. І вона продовжувала їх сварити. І закінчилося все тим, що діти мої вперлися намертво: «Не підемо більше на сольфеджіо!» – істерія була. Я пручалася, переконувала, підкуповувала і благала, але коли Маша сказала, що вчителька снилася їй вночі, і стала щопівгодини бігати в туалет, я зрозуміла — так, ми туди більше не підемо. Попри прекрасні дані.

Тому, що коли дітей регулярно сварять — це не працює. Взагалі. І чому педагоги цього не розуміють — одна з найбільших, для мене, загадок.

Хоча ні, я знаю відгадку.

Хвалити — важко. Набагато простіше — сварити. Сварячи, ти знімаєш з себе будь-яку відповідальність і причетність до того, що відбувається в навчанні у дитини. Коли свариш, відокремлюєш себе, розумну, від неї, вічно винної: «Я ж все вже кілька разів пояснила!» (Якщо ти вчитель), або «Знову двійку отримав! Ідіот! Вчора ж дві години сиділи вчили!» (Якщо ти батько).

Ти, доросла людина, виходиш вся біла і пухнаста, і дуже правильна, а дитина виходить ідіотом, нездатним показати потрібний результат.

А вона не ідіот. Вона відволіклася. Або боялася люмінесцентної лампи, яка стала блимати і весь урок раптово починала потріскувати. Або боялася, що батьки знову оцінками не будуть задоволені.

Але ж будь-яка дитина здатна вчитися. Тільки для цього треба її хвалити. Тому, що діти — вони теж люди. І вони теж, як і ми, дорослі, шукають схвалення і підтримки. Вони хочуть, щоб ними захоплювалися. Щоб їхнім перемогам раділи. Вони готові гори звернути заради цього. А не заради оцінок.

Треба хвалити за єдину правильно написану букву «у» в усьому рядку прописів.

Обвести її синеньким і похвалити ще раз. А потім і бабусі показати — при дитині — дивись, мовляв, яка молодець, як здорово написала букву «у».

Хвалити за те, що сама згадала, що завтра треба взяти клей і ножиці в школу.

І за те, що розвісила шкільну форму.

А ще — за те, що поділилася сніданком з однокласником, який цей сніданок забув.

І за те, що на фізкультурі не плакала, як в минулий раз, а бігала разом з усіма.

Коли здається, що нема за що хвалити, треба вигадувати приводи і все одно підтримувати, підбадьорювати, піднімати над безоднею невіри в себе.

Створювати свого роду подушку безпеки для внутрішнього самовідчуття дитини — подушку безпеки зі схвалення, віри і підбадьорювань, яка вбереже її від нападок такої ось — як нам зустрілася з сольфеджіо — вчительки.

У моїх дітей була маленька подушка безпеки. І вона їх не вберегла. Ми дуже засмутилися, але висновки зробили. Прибрали цю вчительку з нашого життя, почали весь час і за все хвалити дітей. Подивимося, як вони витримають зіткнення з негативом в наступний раз. Я, доросла, 37-річна, досі витримую негатив погано.

Катерина Антонова

Моя дитина
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів