Неймовірна історія про справжнє щастя материнства і батьківства.
Мене звуть Міла. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселе. Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми й поспішили відразу після весілля.
Перша моя вагітність була невдалою, ембріон застиг у розвитку, як це називають – «замерз». Ми погорювали й продовжили свої старання. Але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гірша за першу, позаматковою. А після операції мені винесли страшний вердикт – я ніколи більше не зможу мати дітей.
Тепер уже наше горе було надмірним. Ми з Сашком обидвоє сильно переживали. Стали жити для себе, добра наживати. Але ось нам вже за тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі в рік розважаємо себе подорожами закордон, але відчувається у нашому житті якась порожнеча…
Саша першим заговорив про усиновлення:
– Міла, може візьмемо кого-небудь з дитбудинку? У всіх діти…всі тільки й розмовляють про візки, самокати та мультики… теж хочеться, ростити дитину…
– Сашко, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати… А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?
– Мені все одно, але більше, мабуть, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!
– Гаразд. Згодна.
Ми почали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на всиновлення дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми пішли дивитися дітей у дитячий будинок. На новонародженого ми не розраховували, чекати довго, а ось діток трохи старшого віку там було повно.
Читайте також: Дітям зав’язали очі та попросили вгадати, де їхня мама
Дітки гралися на майданчику, коли ми прийшли. Вставши віддалік, ми стали роздивлятися їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:
– Тьотю, а Ви випадково не моя мама?
Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:
– Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!
Саша взяв дівчинку на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він заперечливо захитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.
– Розумієте…тут все складно…ця дівчинка не одна…
Я перебила Олексія Павловича:
– Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?
– Ні, у неї дві сестри… Вони трійнята. Всіх заберете?
Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакові принцеси? Таке хіба буває?
– Від них відмовилися батьки?
– Їхня мама – наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла… А тут відразу троє, ось і не впорався її організм: дітей врятували, а її ні… Немовлятами їх ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких не можна!
– Нам потрібні!
Впевнено сказав Сашко, і встав зі стільця.
– Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звуть?
– Маша, Даша і… Саша… тезка вам буде…
Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями та розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної сім’ї місця потрібно було багато!
