В основному про «стакан води» ми чуємо від родичів і приятелів, які чекають не дочекаються, коли у нас з’являться діти. Начебто єдина причина для їхнього народження — стакан води в старості. Але мало хто знає, що висловлювання це — насправді про милосердя, про співчуття, про духовну близькість.
«Навіщо потрібні діти?» — «Щоб було кому склянку води в старості подати!» — відповідає народна мудрість. Її голос настільки гучний, що часом не дає нам (як батькам, так і дітям) почути власну відповідь на поставлене запитання.
«Стакан з водою, про який йде мова, у вітчизняній культурі був частиною ритуалу прощання: його ставили біля помираючого, щоб душа вимилась і пішла, — розповідає сімейний психотерапевт Ігор Лобачевський, — і символізував він не стільки фізичну допомогу, скільки прояв милосердя, рішення бути поруч з людиною в останні години її життя». Ми ж не проти милосердя, але тоді чому ця приповідка так часто викликає роздратування?
Перша і найочевидніша причина в тому, що «ці слова, адресовані молодій парі, метафорично вказують на необхідність народити дитину, незалежно від того, чи є у них таке бажання і можливість, — відповідає сімейний психотерапевт. — Замість щирої розмови — кліше-вимога. Абсолютно незрозуміло, від кого воно взагалі виходить! Але молоді ніби повинні підкоритися. Приказка про склянку води знецінює наміри потенційних батьків і стає проявом репродуктивного насильства. І, як будь-яке насильство, викличе швидше відторгнення і протест, ніж згоду».
З певного моменту наші старші родичі потребують турботи і водночас бояться свого безсилля
Друга причина в тому, що ця фраза часто грає роль сімейної установки. «Ти той, хто подасть мені склянку води в старості!» — таке послання робить дитину заручником дорослої людини. На ділі це завуальований наказ «живи заради мене».
Третя, неочевидна, але не менш суттєва причина негативного ставлення до «склянки води в старості» в тому, що сучасне суспільство неохоче згадує, що життя не нескінченне. А те, про що ми намагаємося замовчувати, обростає побоюваннями, міфами і, звичайно, стереотипами, якими заміщається відверте обговорення проблеми.
Але проблема нікуди не дівається: з певного моменту наші старші родичі потребують турботи і водночас бояться свого безсилля. Гіркота і гордість, капризи і дратівливість супроводжують учасників цієї драми. Кожен з них стає заручником стереотипу про склянку води: одні її чекають, інші начебто зобов’язані надати на першу вимогу і без посередників (народна мудрість брехати не може!).
Читайте також: «Я не повторю помилок моїх батьків»: як при такому підході не наламати дров
Не маючи свого досвіду і покладаючись на соціальні правила, діти віддаються турботі і забувають про власні потреби
«Старіння батьків — це одночасно і дорослішання дітей. Ієрархія всередині сім’ї змінюється: ми ніби повинні стати батьками своїм мамам і татам, — пояснює динаміку конфлікту психотерапевт. — Ті, кого ми вважали найсильнішими, раптом стають «маленькими», такими, що потребують.
Не маючи свого досвіду і покладаючись на соціальні правила, діти віддаються турботі і забувають про власні потреби. Батьки ж або протестують, або «зависають» на дитині, щоб розділити з нею самотність і страх смерті. І ті й інші втомлюються, а також приховують і придушують злість один на одного».
У кожного — свої страхи, свій біль. Як же нам допомогти один одному і зберегти любов у період зміни ролей?
«Необов’язково проводити у ліжку родича весь вільний час або самостійно займатися медичними питаннями. Діти і батьки можуть визначити межі власних можливостей і делегувати частину завдань фахівцям. І побути один для одного просто люблячими, близькими людьми», – підсумовує Ігор Лобачевський.
Моя дитина
За матеріалами
