Мама і тато перетворювали моє дитинство у свято. Вранці у себе під подушкою я знаходила невеликі подарунки. Говорили, що “від зайчика”. Із заплющеними очима, ледь прокинувшись, я намацувала під подушкою щось маленьке і дивовижне. Не поспішала діставати, дбайливо досліджувала предмет руками та так, на дотик, намагалася здогадатися, що ж приніс зайчик.

Кожного разу там лежало щось нове: книжка, розмальовка, льодяник, записка. Одного разу він навіть поклав мені під подушку … морквину! Пам’ятаю, я нітрохи не здивувалася цьому, а раділа неймовірно — добрий звір поділився зі мною своїми найулюбленішими ласощами.

Я вірила в чудеса — вони мені здавалися цілком природними. У дитячий садок йшла в піднесеному настрої та помічала навколо багато дивного.

Втім, як всі діти. А ще мені здавалося, що у кожної дитини є свій зайчик, який щось підкладає під подушку. Не знала, що буває по-іншому. І коли моя найкраща подружка розповіла, що боїться йти додому і тому хоче залишитися у мене в гостях назавжди, я запитала її: “А як зайчик буде передавати тобі подарунки?”. Ось тут-то і стало зрозуміло, що мені дуже пощастило. Із зайчиком.

– Зайчик більше не прийде, — одного разу оголосила мама. – Але він залишив тобі подарунок і лист.

Подарунок був щедрим, а лист — ніжним і переконливим. Я не засмутилася, тому що до того моменту вже багато про що здогадувалася. Та й чудес було ще достатньо — рукотворних і спонтанних.

Читайте також: Казка про те, як діти вибирають собі батьків

Наприклад, коли ми з батьками відпочивали на морі (а це саме по собі було приголомшливо, бо зазвичай я відпочивала з бабусею і дідусем — батьки багато працювали), пляжем ходив худенький чоловік і пропонував купити у нього шоколадне морозиво. Коробка з морозивом була загорнута в ковдру, і я все не могла зрозуміти: як же так — воно ж розтане! Тато мені пояснив що так, навпаки, можна якомога довше зберегти холод всередині. І купив всю коробку.

Я тоді не відразу зрозуміла, навіщо нам стільки морозива, адже нам втрьох його не з’їсти й за тиждень. І тільки через роки я змогла оцінити татів вчинок. А морозивом ми тоді пригощали сусідів, і це було дуже приємно — віддавати.

Ще одне диво сталося, коли мої батьки збиралися у відрядження за кордон. Мені в той день було дуже сумно, я побудувала у своїй кімнаті курінь і уявляла, як буду там гратись і нудьгувати.

Приїхала бабуся, яка повинна була про мене дбати та відводити в школу (я ходила в перший клас). У батьків в той день був дуже гарний настрій, і мені зовсім не хотілося видавати свій смуток. Ми поїхали проводжати їх на вокзал.

Читайте також: Що таке щастя?

Коли під’їхав поїзд, я вже готова була розридатися. І тут тато каже: “Ну що, доню, поїхали з нами?”. Я тоді не стямилась від радості! Ось так — раз, і я вже їду разом з улюбленими батьками у свою першу справжню подорож потягом.

Виявилося, що мама і тато з самого початку планували, що я поїду з ними, і зібрали мені речі в дорогу. Просто хотіли зробити сюрприз.

Таких історій було дуже багато, і коли мене питають, звідки в мені стільки оптимізму, я відповідаю: “Просто у мене було дуже щасливе дитинство”.

Автор: Вілена Котова.

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів