За дуже короткий період, від трьох різних вчительок початкової школи, я почула приблизно наступне: «Батьки не виховують своїх дітей, а тільки гладять по голівці. З секцій і гуртків вас ще можуть вигнати через погану дисципліну, а зі школи — ні, і вчителі змушені все це “розгрібати”. Але робити це, коли у тебе 30, зациклених тільки на свої бажання, дітей, складно».
Хочеться відразу вигукнути: «Моя дитина не така!», так? Швидше за все, так і є: ваша — не така. І багато хто не такі. Але частково, так і є — і не треба далеко ходити за прикладами.
А починається все з незначного. Поділюся особистими спостереженнями. Восени в нашій школі відбулися невеликі зміни: для першокласників відкрили вхід через інші двері. Щоб діти не плуталися і звикли, адміністрація встановила тижневе чергування: дві мами приходили допомогти дітям зорієнтуватися в нових обставинах. Так ось, одна з мам розповіла, що протягом усього цього тижня половина їхнього класу (це не перебільшення, 15 дітей точно) спізнювалася на перший урок. Тих, хто запізнився вона збирала і вела в клас. Весь тиждень! При тому, що справа відбувалася в листопаді. Батьки водили дітей в школу вже два з половиною місяці й могли навчитися розраховувати час так, щоб не спізнюватися. Могли. Але не робили цього. Виходить, людей не хвилювало, що вони відволікають вчителя, інших дітей, що, врешті-решт, їхня власна дитина нервує, тому що спізнюється. Але дуже обурювало, що вчитель в результаті зустрічав їх «з незадоволеним обличчям»!
Але ж запізнення завжди вважалося поганим тоном і проявом неповаги до іншої людини. Тато мені з дитинства вселяв: «Краще приїхати на годину раніше, ніж спізнитися. Роби будь-що, але будь вчасно. Не можна змушувати себе чекати». Це нормально. У цьому немає ніякої доблесті або надздібностей. Зараз більшість дітей в школу приводять або привозять. З запізненням. Отже, ми з раннього віку вчимо дітей не поважати чужу працю і час. Тому, що самі цього не робимо.
Але це все дрібниці, насправді.
У класі, де вчиться син знайомих, стався такий випадок. Одним з учнів був хлопчик, назвемо його Вася, абсолютно некерований. По поведінці тверде «незадовільно». В жертву вибрав собі вчителя малювання — молоду дівчину, тільки недавно з інституту, — і на її уроках влаштовував справжній шабаш. Зривав заняття, кричав, хамив. Про це мені розповів син знайомих, тобто теж хлопчик, але для нього така поведінка була неприйнятною. Хуліган продовжував знущатися з вчительки доти, поки одного разу вона не витримала — взяла його за руку і вивела з класу.
І що ви думаєте? В школу прибігла розлючена мама Васі, влаштувала істерику, загрожувала усіма можливими карами за те, що «вчитель побив її дитину» і, найголовніше, «не вміє виховувати дітей»! Вчителя попросили піти. Дякувати Богу, ще за статтею не звільнили, якось домовилися.
У мене виникає питання: відколи вчитель — це вихователь? Хіба його основне завдання не в тому, щоб вчити дитину, передавати знання? Так, виховна функція теж важлива, але вона все-таки на другому місці. Адже ніхто не вимагає від учителя хімії старших класів, щоб він виховував учнів? Або від викладача інституту?
Виходить приблизно так: батьки не змогли виправити якісь недоліки дитини, відправили її до школи й тепер вимагають, щоб учитель зробив за місяць те, що вони не змогли за 7 років, — навчив її добре поводитись, поважати старших, гарних манер. Але їй вже 7 років! Всі ці роки її ніхто цьому не вчив. З чого раптом вона повинна змінитися?
Ще помітила тенденцію: ми не привчаємо дітей думати про інших. Це чомусь не прийнято сьогодні. Моветон. «Що тобі інші, ти про себе подумай!». Головне — займи, дитинко, перше місце, встань в першому ряду, сядь на стільчик зручніше, відсунь, розштовхай. Вчителька на зборах розповіла, як діти підходять до неї на екскурсії, відсувають інших в сторону, простягають телефон:
– Сфотографуйте мене і відправте моїм батькам.
– Спочатку я сфотографую Мишу, він теж хоче і раніше підійшов.
– Але ж мені важливіше!
Семирічна дитина щиро дивується, коли чує про те, що іншим дітям теж потрібно зробити фотографію. Як це? Хіба не тільки я важливий?
Так, багато дітей хочуть бути першими, але це одне. Зовсім інше — коли це бажання заохочується її дорослими на шкоду бажань інших і всупереч елементарним нормам поведінки. Так і хочеться запитати батьків: а що, якщо потім точно так само хтось не подумає про вас, про вашу дитину?
Діти кричать і стоять на головах в аптеці, куди зайшла старенька бабуся, у якої болить голова, на вулиці поруч з коляскою, в якій спить малюк, в магазині, відвідувачі якого не зобов’язані слухати цей гамір тільки тому, що «це ж діти». Бувають, звичайно, різні ситуації, і діти складні, з особливостями, і мами втомлені з трьома малюками водночас, — це зовсім інша історія, і швидше це виняток з правил, до яких більшість людей ставляться з розумінням. Але частіше все виглядає зовсім інакше. Цілком собі здорова та енергійна мама навіть не розуміє, що її дитина поводиться погано, когось турбує, комусь заважає, псує речі. Для неї це норма. Вас ще й звинуватять, якщо подивитеся на дитину «якось не так». Але вибачте, ми живемо в суспільстві, і не тільки ваша дитина має право на комфорт. Хочете, щоб кричала і висіла на люстрі, — будь ласка, нехай робить це у себе вдома! Якщо вже ви йдете з нею в громадське місце, навчіть чадо поводитися відповідно.
Ми сиділи з чоловіком в кафе. Увечері. Близько 22-ї години. У нас на столі стояли чашки, тарілки і якийсь світильник. У кафе були діти. Вони бігали між столиками та кричали, попри те, що в закладі була обладнана дитяча ігрова зона. Звалили якийсь фікус, розбили горщик. Офіціантка, посміхнувшись, почала збирати осколки. Діти продовжили гру. Батьки навіть не перервали свою бесіду. Потім один з хлопчаків підбіг до нашого столика і схопив світильник, маючи намір кудись його забрати. Чоловік одразу ж відреагував: «А ну постав на місце!». Хлопчик поставив, відійшов і більше до нашого столика не підходив. Тобто, він цілком нормально реагував і був в змозі зрозуміти, що можна робити, а що не можна. Тим часом його батьки так і не втрутилися і, судячи з усього, взагалі не часто вимовляють у будинку слово «не можна». Здається, деякі зараз називають це «виховувати вільну особистість».
Знаєте, особисто мені не хотілося б жити у світі особистостей, вільних від співчуття, уваги до інших, уявлення про гідне і непристойне. Де – «це мені», «а це знову мені». Де дорослі та вчителі — не авторитет. І дитині своїй такого не побажаю. Ось недавно пройшов День захисту дітей, і в соцмережах раз у раз спливали милі картинки із серії «щастя — це діти, захистимо їх від зла». Тільки здається, все частіше потрібно захищати дітей від нашої сліпої любові, що не вміє сказати «ні» або покарати, коли необхідно. Нашого ідолопоклонства, що робить дітей маленькими божками, з яких все сімейство здуває пил. І зробити це заради самих же дітей. Щоб у своєму, вже дуже недалекому, майбутньому вони жили серед людей, а не «вільних» товстошкірих егоїстів.
