20 вересня 2020 року, за 7 хвилин до півночі, наш син з’явився на світ. Дивлячись на нього, я майже відразу ж забула про пологовий біль. Прекрасний, здоровий хлопчик! Ми з чоловіком не могли відвести очей від нашої дитини й відразу зрозуміли, що ім’я, яке ми вибрали, йому ідеально підходило.
Перед тим як нас відправили в післяпологову палату, чоловік поцілував мене і поїхав. Через нинішні обмеження відвідувачів не пускали в післяпологове відділення, але я подумала, що це не має значення, все одно ми скоро будемо вдома.
Вранці 22 вересня син прокинувся, мокрий від поту. Я прибрала ковдру і викликала акушерку. Вона зміряла температуру – та була низькою. Я здивувалася: «Як він може мерзнути й потіти одночасно». Не встигла я отямитися, як з дитячого відділення прийшли лікарі, щоб взяти аналізи. На 20 хвилин я залишилася одна, час ніби зупинився.
Коли лікарі повернулися, я дізналася, що Августа переводять у відділення патології новонароджених, тому що ніхто не розуміє, що з ним. Ще не оговтавшись від кесаревого, я пішла за сином. Я більше не дбала про себе, я хотіла переконатися, що він у безпеці.
Я стояла і дивилася, як сина помістили в інкубатор і прикріпили дроти. Хотілося його обійняти, сказати, що все буде добре, але я не могла і від цього відчувала себе марною. Мені дозволили відвідувати дитину лише 2 години на добу.
Мене перевели в окрему палату в післяпологовому відділенні. Я пам’ятаю, як сиділа там і думала: «Як я можу просто сидіти й чекати, поки мій син хворий?». Щоб відволіктися, я почала зціджувати грудне молоко. Це додало сил, що я можу бути корисна.
Пізно ввечері до мене прийшли лікарі й сказали, що Августу стало гірше, і вони досі не знають, чому йому так погано. Мені дозволили знову побачити сина, і я пам’ятаю, як заглядала в інкубатор, чіпала його маленьку ручку і благала одужати. Кілька хвилин по тому я помітила, що він перестав дихати! Я застигла від несподіванки, поки лікарі намагалися реанімувати крихітне тільце. На щастя, їм це вдалося. Саме тоді я зрозуміла наскільки все серйозно.
Читайте також: Де спить моє серце: історії мам, яким довелося відмовитися від своїх дітей
Наступний день був найгіршим днем в моєму житті.
Я повернулася в палату і, попри переживання, змогла трохи поспати. Думаючи про це зараз, я відчуваю себе винуватою. Як я могла спати, поки мій син боровся за своє життя!? Мене розбудила акушерка. Вона сказала, що я терміново потрібна в відділенні інтенсивної терапії. Вона запропонувала мені крісло-каталку, але я вже бігла по коридору в паніці.
Лікар сказав, що у мого сина тільки що зупинилося серце, і йому, на щастя, вдалося знову його запустити, але лікарі не впевнені, чи надовго. Ще він додав, що вони з’ясували причину: у малюка дефіцит орнітінтранскарбамілази (OTC). Сечовина не виводиться з організму, і накопичується в крові, створюючи токсичний ефект. Найстрашніше – ліків немає. І вони просять дати дозвіл відключити систему життєзабезпечення. В той момент я прийняла найважче рішення у своєму житті, розуміючи, що іншого вибору немає.
Лікарі зняли всі трубки та дроти, перш ніж я нарешті змогла знову обійняти свого сина. Лікарня порушила правила і дозволила близьким родичам прийти, щоб привітатися і попрощатися одночасно. Я обіймала Августа, коли він зітхнув востаннє.
ОТС – спадкове захворювання по материнській лінії, яке властиво тільки хлопчикам (ген OTC знаходиться в хромосомі X), тому я і моя старша дочка повністю здорові. Ми були такі раді, що через п’ять поколінь дівчаток в нашій родині нарешті народився хлопчик, а тепер я не можу перестати думати про те, що мій син все ще був би живий, якби тільки він народився дівчинкою.
Моя дитина
Джерело
