Діти, які самі не можуть постояти за себе, — одвічний об’єкт дражнилок та знущалок. Їх ображають, забувають запросити до гри або дають найостанніші, найпринизливіші ролі, забирають смаколики та привласнюють іграшки, ніколи не діляться секретами, обманюють, штурхають, дражнять, прозивають, а в підсумку — підставляють перед дорослими та роблять винними у пустощах та капостях.

Вибратись із цього зачарованого кола буває неможливо. Часто єдиний вихід — переїхати, змінити двір та школу. Однак і це не завжди допомагає. На новому місці дитина ризикує наступити на ті самі граблі. Звідки вони взялися і хто їх туди поклав — головні запитання, на які варто відшукати відповідь, аби допомогти маленьким жертвам власної беззахисності.

Варто знати, що всі знущання починаються з дозволу — дитина дозволяє ображати себе, бити, користуватись собою. І справа зовсім не в тому, що бракує фізичної сили, аби зупинити зазіхання. Буває так, що під кпини потрапляють діти, крупніші за своїх однолітків, тоді як найлютішими кривдниками стають низенькі та дрібненькі чортенята. Внутрішньо впевнена дитина, навіть якщо вона не володіє жодним із бойових мистецтв, знайде спосіб зупинити зазіхання — вона скористається словом, відійде, відшукає для себе іншу компанію, але ніколи не терпітиме принижень.

1. “Залюблені” батьками

Роль зацькованого звіряти найчастіше випадає дітлахам, які затісно зв’язані з батьками. Тим, кого дражнять маминими дочками-синочками, кому виносять на вулицю полуницю зі сметаною, хто ходить у шапці та теплих штанцях до самого літа, а в дощ сумує біля вікна, дивлячись, як танцюють у калюжах однолітки. Якщо дитина страждає від надлишкової уваги (гіперопіки), вона не може вибудувати чітких та міцних меж власного Я. В неї відсутні навички саморегуляції, бо в них немає жодної потреби. Абсолютно все: що вдягати, дивитись, читати, коли їсти, вкладатися, гуляти, як спілкуватись, дружити, реагувати… вирішують турботливі дорослі. А отже і шанси зростити відповідальність за власне життя у такої дитини — близько нуля. Дітей, за якими завжди майорять мами чи бабусі, зневажають. Їхня несамостійність у поєднанні зі зверхністю (яка, щоправда, швидко сходить і перетворюється або на невпевненість, або на злість) дратує. Збалансована рівність — головне правило гарних взаємин. Для розвитку цього відчуття у власної дитини варто зупинитись у постійних підкресленнях її винятковості та кращості, бути чесним в оцінці її досягнень та перестати порівнювати з іншими. Коментарі на адресу інших дітей типу «Подивись, який противний та невихований хлопчик» також варто замінити на зваженіші: «Цей хлопчик помилився». Окрім того, більшу повагу завжди має той, хто є джерелом цікавих ідей.

Читайте також: Принцип невтручання: Як реагувати на сварки дитини з друзями

Вирішення: Дітлахи не можуть самі постояти за себе, бо не мають такого досвіду, за ними завжди стоїть хтось інший. Тож розв’яжіть руки своєму маляті. Створюйте для нього можливість пробувати, вирішувати, робити вибір, помилятися та виправляти помилки. А почати можна хоча б із рішення «не доїдати весь суп».

2. Під батьківським крилом. Чи завжди потрібно захищати дітей?

Звісно, дітлахів потрібно захищати. Але лише в тому випадку, якщо вони не можуть зробити цього самі. Дорослий як стіна має виростати між своєю дитиною та її кривдником, якщо той значно старший та сильніший. Тоді малюк і всі навколо знатимуть, що краще цю дитину не чіпати. Однак якщо захист відбувається там, де дитина може сама розв’язати свою проблему або й не зауважити її (адже штурхани, хвилинні суперечки та непорозуміння є звичайним елементом дитячих взаємин), вона втрачає свою привабливість як друг.

Вирішення: Отже, спостерігаємо і не втручаємось доти, доки нас про це не попросять — словом, поглядом, сльозою, але попросять.

3. Під постійним батьківським контролем

Часто зазнають нападок і діти, які замість емоційної близькості перебувають під невсипущим батьківським контролем. Гіперконтроль — ще одна особливість виховання, яка не сприяє розвитку міцного та впевненого Я. За постійного батьківського контролю та жорстких правил дитина не має ні права голосу, ні права рішення. Життя таких малюків скидається на перебування у виправній колонії — суворий режим, безліч заборон та відпрацьована система покарань — від понаднормової праці до подовження строку ув’язнення. Потрапляючи в дитячий колектив, малюк, привчений до того, що «старших треба слухатись завжди й у всьому», переносить цю стратегію на взаємини з ровесниками.

Кажуть «віддай іграшку» — віддає, виганяють із гри — йде, б’ють — не захищається, вимагають, щоб торкнувся язиком заліза на морозі, — робить і таке. З одного боку, дитиною рухає бажання будь-що бути прийнятим до гурту, з іншого —
відсутність досвіду успішного опору змушує коритись навіть абсурдним вимогам.

Вирішення: Тримати дитяче життя під контролем важливо. Однак важливо і поступово передавати контроль до рук тих, кому це життя належить. Інакше ризикуємо пустити у світ людину, яка завжди потребуватиме вказівок та оцінок іншого і буде готова терпіти будь-які знущання, аби отримати заповітне: «Нарешті ти зробив те, чого від тебе чекали!» Секрет виховання впевненості в собі полягає також і в тому, щоб сумніватися. Чи хотіли б ви, щоб ваша дитина покірливо пішла у гості до ввічливого незнайомця або ж взялася перепливати річку, бо так велів ватажок дитячої компанії, ще варіант — віддала свій телефон старшокласникам? Перелік можна продовжувати. Скажете, що за дурниця? А як же тоді «старших треба слухатись?» Хіба котрийсь із цих прикладів пропонує інше? Передавати контроль — це не лише менше вказувати та більше довіряти власному вибору, це й розвивати критичність мислення. Усі люди можуть помилятися — і дорослі, і старші. І дитина має право і на власну думку, і на незгоду, і на непокору. Вона має право сказати тверде «ні». Якщо вона може не погодитись із власними батьками — вона зможе відстояти себе і в будь-якій іншій ситуації також.

Читайте також: Булінг у школі: чому діти цькують дітей і що з цим робити

4. Відсторонене батьківство

Нелегко боронити межі свого Я й дітям, які не мають жодного контакту із дорослими та змушені самотужки опановувати усі премудрості міжлюдських взаємин. Мається на увазі той спосіб співжиття, за якого дитина існує ніби в паралельному до батьківського світі. Її вважають маленькою та нетямущою, а тому дорослі не залучають її до сімейних обговорень будь-чого та не обтяжують себе поясненням сказаного. За такого варіанту малюк складає пазли того, як правильно взаємодіяти з іншими, навмання. Він часто чує «нікому вірити не можна», але, не знаючи, що йдеться про татове ставлення до політиків, переносить цю тезу на всіх і вся. Що вже казати про «краще не висовуватись», «мовчи — ціліший будеш» або й народно-мудре «моя хата з краю». Поступливість, покора сильнішому, відмова від захисту власних інтересів та мовчазне прийняття образ можуть бути наслідками хибних висновків, зроблених на основі татових слів чи маминої поведінки не тому, що вони саме це мали на увазі, а тому, що не пояснили ні змісту своїх слів, ані причин учинків.

Вирішення: З дітьми треба говорити — золоте правило виховання сильного Я. Не читати нотації чи розмірковувати вголос, а саме говорити — будувати діалог. Запитання та відповіді, сумніви, перепитування, уточнення, незгода, критика, приклади, доведення свого, ілюстрації з життя та книжок, залучення до розмови третього — і так знову і знову. Не зайве й зіграти ту чи іншу ситуацію, наприклад непорозуміння з друзями. Спробувати поводитись по-різному та думати, як на це можуть зреагувати друзі.

І найголовніше — похвала за зусилля, а не результат

Маленьке Я міцніє у досягненнях та перемогах. Тож створюймо ситуації, в яких малюк досягатиме чогось нового, нехай дрібного для нас, але такого важливого для нього. І головне — зауважуйте досягнення, вітайте їх та відзначайте. Варто пам’ятати, що значення має не результат, а зусилля, докладені для його досягнення. Для нас, дорослих, перестрибнути через калюжу, зіскочити з пенька або перемахнути через лавку у парку — нічого й робити, для трирічного ж малюка — це геройство. Справжнім досягненням для восьмирічного є підсмажити яєчню, у десять років — самому доїхати приміським автобусом до бабусі на дачу, дванадцятирічна дівчинка може пишатися, що відмовила залицянням старшокласника, у п’ятнадцять гордості додасть самостійний вибір вишу або заробляння власних кишенькових грошей. Будь-що зі зробленого дитиною, якщо це пов’язане із доланням якихось внутрішніх перешкод, сумнівів, невпевненості, страхів, додає віри в себе та формує готовність тримати удар і відповідати на виклик.

(с) Вікторія Горбунова, “Виховання без нервування”

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів