Нещодавно в парку спостерігав дуже сумну картину. Молода пара батьків йшла – широким кроком, причому з пристойною такою швидкістю, доступною дорослим людям, а між ними шкандибав хлопчисько трьох років. Старанно переставляючи ноги й з усіх своїх дитячих сил намагаючись не відстати від батьків.

Хлопчисько мовчки ревів, а мати йому за щось вимовляла – гучним, таким собі єфрейторським голосом. І серед її доган домінувала одна фраза, яка постійно повторювалася:

– Очі б мої тебе не бачили!

Там було багато чого ще сказано – і побажання малюкові загубитися, і обіцянки, що його прийдуть і заберуть злі дядьки.

І так, неприємно слухати таке, але й малюка, знаєте, дуже шкода.

Створюється враження, що доросла людина сама не пам’ятає, як була маленькою і як боялася загубитися і залишитися зовсім одною у величезному, ворожому, для малюків, світі.

Мені пощастило – мені не довелося на своїй шкурі відчувати подібних переживань. Але доводилося знати хлопців, яким щось подібне кидали кожен день.

Пам’ятаю, один хлопчак – Діма – ніколи не хотів йти додому вечорами. Ми всі знали, що там, крім батьків, жила баба. У когось були бабусі, а у нього – саме баба. Не дуже стара жінка, яка спиралася на різьблену палицю (ця палиця заворожувала нас, дрібних, своїми вигадливими орнаментами). І ця баба постійно твердила йому, що краще б його не було…

І спочатку через це вдома всі сварилися, бо він скаржився.

А потім його в цих скандалах звинувачувати почали, і літніми вечорами – коли кватирки з вікнами відкриті, і чутність, і без того прекрасна, збільшувалася в рази – з другого поверху, на якому вони жили, частенько долітали крики, і загрози, і обіцянки – то в інтернат здати, то вигнати, то «очі б мої тебе не бачили»… Уже від батьків. Ну і від баби – як же без неї.

За що вона так ненавиділа онука, ми так і не зрозуміли. Вірніше, тоді-то нам було це не дуже цікаво. А зараз, хто ж дізнається, стільки років пройшло?

Він дуже тихим був, цей Діма.

І жив мрією піти з дому. Одного разу пішов, шукали довго. Ні, нічого страшного з ним не сталося – всі вихідні ховався на закритому будівництві. Повернули додому, і знову по двору розносилися крики «очі б мої тебе не бачили».

Читайте також: 7 причин, які змушують дітей сумніватися в батьківській любові

Старий приятель, батьки якого ще живуть в тому будинку, розповідав – Дімка бігав з дому ще декілька разів. І на облік ставили, і все – а він бігав. Один раз навіть намагався звести рахунки… Не з бабкою, ні з батьками… з собою… Але пощастило – відкачали. А скандали з криками тривали до того, як він остаточно не зник з дому – років у вісімнадцять.

Зараз баби вже немає, батьки – скаржаться періодично на невдячного… Кажуть – навіть, напевно, не згадує їх.

І відмовляються зрозуміти просту істину – самі все зробили для того, щоб знищити колись дитині психіку.

Тому, батьки, будь ласка, думайте, що і яким тоном говорите своїй дитині. Вона все чує і бачить… Одумайтеся, бо потім буде пізно.

Моя дитина
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів