«Валявся на підлозі», «веселився», «голосно сміявся». Яких тільки зауважень не побачиш в щоденнику школяра. Виявляється, дитину можуть насварити навіть за те, що вона говорить англійською! Іноді шкільні підвалини – це просто набір правил, які заважають жити й дітям, і батькам. Євгенія Горіна не ходить на батьківські збори та не надає значення оцінкам своїх дітей. Вона сприймає школу як «зал з тренажерами».
Ввечері знову були батьківські збори в школі. Ні, я не ходила. Переказами натхненна…
Ну, вічне, звичайно.
Не можна: кольорову сорочку, не можна стрижку «з хвилями, зигзагами або блискавками», не можна бігати, не можна приносити з собою їжу, не можна іграшки, не можна джинси, не можна телефони, не можна не вчити уроки, не можна співати…
Треба: вчити, вчити, вчити, щоб навіть кіт вдома міг повторити, підходити до вчителя самому і здавати правила дослівно, як в підручнику, робити домашку з батьками, заповнювати зошити красиво, рахувати клітинки точно, в щоденнику писати витончено, підручники не забувати, ручки не гризти, зайвого не говорити, вчителю не суперечити, на фізрі не бігати, по коридорах в школі ходити повільно, на перервах читати улюблену книгу…
І вчителька у дитини чудова. Справді! У неї прекрасне почуття гумору. Вона може не вимагати розповісти байку напам’ять, а просто попросити виразно її прочитати. Вона вміє не наполягати на проєкті в тридцять слайдів, визубренних напам’ять, а може дати завдання тільки за бажанням учня. Чудово зчитує дитину і намагається не вимагати від неї більше, ніж вона реально може. Щосили намагається не порівнювати її з іншими, а оцінювати індивідуально.
Вона класна й на своєму місці, цікава, красива, розумна, весела. Вона молода і готова працювати з дітьми, придумувати та робити уроки кращими. Вона старається. Але, як каже дитина, вона дуже хороша, але працює в школі. І вона права. Нікуди вона від системи не дінеться. Нам пощастило, що ми у неї майже перші…
Школа сильно програє. Родині, друзям, гурткам за інтересами, інтернету – словом, життю.
Школа не цінує нічого, крім зручного учня: спокійного, згідного, розумного, вже все знаючого, що ставити питання, коли вчитель знає відповідь, йде туди, куди послали. Але при цьому, звичайно, удає, що дитина – особистість. Але спробуй тільки сунься зі своєю індивідуальністю!
Школа наполегливо суперечить всьому, що пропонує сучасне життя. А життя щосили пропонує креативити, відкинути штампи, бути щасливим і цінувати знання, вміння, а не думку іншого, і вже точно не оцінки. Але в школі суть людини дорівнює її щоденнику. Намалював, порвав, не так написав – це ти сам такий, порваний, брудний, кривий, потворний з усіх боків, а головне, всередині.
Людина в школі наполегливо вимірюється оцінками. Хоча адекватні люди прекрасно розуміють, що відмінник може бути тим ще негідником, а двієчник – хорошим, і навпаки. Але ярлики живі. Я втомилася пояснювати, що оцінка – це ніщо. Це суб’єктивна думка, це настрій, це випадок, але аж ніяк не визначення особистості й, тим більше не гарантія знань. Ось моя дочка п’ять років тягає п’ятірки з англійської – і не говорить на ньому, а поважати мову почала тільки зараз, коли пішла на курси далеко від школи.
Ще зауважу, що моя розумниця щосили подумує, як звалити зі школи після дев’ятого класу, бо ЄДІ вже увійшов у свідомість семикласників як щось жахливе. Їм вже пояснили, що ЄДІ – це жахливий звір, що його всі не здадуть, що готуватися треба вже зараз, а сенс їхнього життя скоро зведеться до цих трьох букв. Дітлахи подумують, а чи не послати всіх на три куди простіші літери, бо сенс їхнього життя вже точно не в іспитах.
Дивлюся на дошкільні зошити свого молодшого сина. «Готуємося до школи». Дуже багато креативу. Малюємо, фарбуємо, придумуємо, жартуємо, ліпимо, використовуємо неймовірні речі для роботи, намагаємося все зробити веселіше і цікавіше.
Підготувалися до школи. Прийшли та отримали: три клітинки від краю не можна, тільки дві; сиди й нічого не говори; жартувати не можна; малювати не можна; рими придумувати не можна, правило – дослівно, ніяких «своїми словами»… Через два тижні в школі Вова сказав, що його не до цього готували, що в школі все не так, як йому обіцяли. Що гіршого місця немає, він твердо знає, хоча ще не все життя прожив.
І ось я знову пояснюю синові, як колись дочці, що ми плюємо на оцінки в школі. Що нам важливі знання і вміння їх використовувати. Нам важливо навчитися думати, рахувати, а не вивчити дослівно і тут же забути.
Придумуємо рими по дорозі в школу, малюємо на снігу, дивимося на хмари. Жартуємо над записами в щоденнику: «Лежав в школі на підлозі», «Гуляє по залу», «Розмовляв англійською». Я вчу його, що двійка – це смішно і не може бути серйозно. Ми відрощуємо броню перед людьми, які думають, що вони вирішують все. Вчимося не боятися директора, завуча – будь-яку сувору тітку або суворого дядька і говорити з усіма на рівних. Ми вчимося розуміти, що ніхто і ніщо, крім тебе самого, не може вирішувати, яким буде твоє життя. А якщо вчителька каже, що ти дурень і нічого в житті не доб’єшся, це треба розуміти як: я стара дурепа, яка нічого не змогла в житті й боюся, вже не зможу, адже скоро помирати.
Звичайно, зараз мені скажуть: йдіть зі школи, йдіть вчитися вдома, на фіга це все треба… По-перше, я думаю, треба. Ми вчимося жити. Мої діти, я вірю в це, завдяки школі вчаться бачити розум і дурість, смішне і серйозне, цінне і дріб’язкове. Розставляти пріоритети та бачити людей, приймати рішення, як з ними спілкуватися. Причому важливо, що це стосується і дорослих теж, а не тільки однолітків.
Якщо моя дитина в школі бачить, що вчитель дурний як пень, вона повинна прийняти рішення, як себе поводити. Хіба ми не займаємося цим все життя? Хіба ми не вирішуємо, що нам робити: послухати та піти, кивнути або перервати, відвернутися або усміхнутися, врізати або пожаліти…? Школа в цьому сенсі – найкращий зал з тренажерами.
По-друге, я просто не заробляю на приватну школу і не можу піти з роботи, щоб вчити дітей самій в тепличних умовах. Тому, виховую бійців і з почуття самозбереження не ходжу на батьківські збори.
Євгенія Горіна
Точка зору автора може не збігатися з думкою редакції
Моя дитина
Джерело
