Згадую, як наша бабця залишила нас із братом на дачі. Залишила з дідом. Треба їй було виїхати у справах. Нам по вісім років було. Вляглися спати, балакаємо, дуріємо.
Дід каже:
– Спіть. Завтра підніму зарано. Сніданок о дев’ятій.
Нам по-барабану. Заснули за північ.
Дід будить о 8.30:
– Вставайте. Сніданок о дев’ятій.
– Ага, діду…
І спати далі. Стаємо о 11. Сарай із продуктами замкнений. Ключі у діда у кишені. Бабуся нам по п’ять разів сніданок підігрівала.
– Діду, а сніданок?
– Сніданок о дев’ятій.
Помикалися, думаємо, ну і фіг з ним.
– Діду, ми на річку.
– Ідіть. Обід за годину.
Пішли. Приходимо о пів на третю. Сарай на замку.
– Дідо?
– Вечеря о сьомій.
Після купання в річці їсти хочеться, аж живіт зводить. До того ж ще й не снідали. За сараєм був відритий льох. Там стояли дві трилітрові банки з вершковим маслом. Так ось. Два восьмирічні хлопці їли це масло пальцями з банок.
19:00. Ми вже сидимо за столом. Дід накладає в миски гречану кашу. Я починаю їсти. Брат кашу відсуває:
– Діду, я таку не їм. Мені бабуся розсипчасту робить.
Дід мовчки забирає миску:
– Сніданок о дев’ятій.
– Ні, діду, не прибирай. Я з’їм.
Наступного дня ми зранку сиділи за столом о дев’ятій. Ось таке виховання. За добу. Без криків, нотацій та рукоприкладства…
Моя дитина
Джерело
