Будь-який батько скаже, що він хотів би навчити дитину всього найкращого, цікавого і корисного. На ділі ж головне, чого нам потрібно їх навчити, – це розуміти себе і свої бажання. Саме це вміння допоможе дитині в майбутньому зробити відповідний життєвий вибір.

Але як бути, якщо батьків самих не навчили розбиратися в собі, а висловлювання бажань виходить незграбним і соромливим?

Невже маленька дитина мудріша за дорослих?

Дівчинці 6 років. Дівчинка хоче гуляти з мамою.

Вона біжить в гардероб. Вона надягає куртку і шукає гумові чобітки.

Мама втомилася. Вона цілий день працювала, потім готувала вечерю. Мама хоче дивитися свій серіал. Мама хоче відключити мозок.

– Мамо, одягайся, я вже одягла куртку!
– Марійко, ну навіщо ми підемо гуляти?
– Ми покачаємося на гойдалках, ми погуляємо по парку!
– Марійко, на вулиці сиро і дощ!
– Мамо, у мене ж є куртка і чобітки! І ми візьмемо парасольку.
– Марійко, тобі завтра рано в садок. А зараз вже пізно. Ти не виспишся.
– Мамо, ну підемо гуляти!

Мама приводить ще кілька доводів, але вони не мають значення для доньки. Вона хоче гуляти! Мама не помічає, що не говорить про те, що хоче. Вона не говорить про серіал. Вона мовчить про втому. Вона взагалі не звикла говорити про свої потреби та бажання.

Її тато казав: «Що значить – не хочеш? Це що ще за розмови? Встала і пішла!»

А ще мама і тато ось так само морочили їй голову всякими переконаннями та раціоналізаціями. Вони ніколи не входили в контакт з її бажаннями і її почуттями. Вони не чули її та не відчували. І вона, врешті-решт, розучилася відчувати себе. Вона звикла себе переконувати. І точно так само вона зараз морочила голову своїй дочці.

Дівчинка відмовлялася слухати переконання. Вона терпляче відбивала всі доводи.

Раптово мамі стало сумно. Дуже сумно.

– Я не хочу гуляти! Я втомилася на роботі!

Дочка уважно подивилася на маму. Здається, це був для неї вагомий аргумент.

– Тоді, пограймо!

Дивно, що для дитини мамине «не хочу» виявилося значущим і вагомим. Вагомішим, ніж для самої мами.

Читайте також: Стати справжнім другом своїй дитині

У мами защемило в горлі. Захотілося плакати. Невже маленька дитина мудріша за її батьків?

Діти природні. Вони спираються на свої бажання і почуття, поки їх не змусять зрадити себе їхні батьки. Все суспільство. Вони навчаться не почув себе, обманювати себе, переконувати та раціоналізувати.

– А як вона буде вчитися? Жити в соціумі? Що трапиться, якщо вона буде потурати своїм бажанням? – запитує у мене мама дівчинки. – А якщо вона не реалізує себе? Не зможе отримати пристойну освіту? Закінчить продавчинею в овочевому магазині?

Ось він, батьківський страх і зневіра у своїй дитині. Ось звідки стільки контролю і придушення. Батьки не вірять, що дитина сама хоче хорошого життя для себе. І їй просто потрібен час, щоб розібратися, що для неї добре, а що – не дуже.

Діти зможуть пристосуватися до вимог суспільства. Вони підуть в школу, вони будуть вчитися в інституті та будуть шукати роботу. І всюди, всюди від них вимагатимуть слідувати правилам і бути дисциплінованими.

Бажання, інтерес, контакт з собою – це те, на що вони зможуть спертися у світі вимог і зобов’язань. А наша віра в те, що наші діти здатні та хочуть кращого для себе, дозволить їм злетіти.

Автор Вероніка Хлібова

Моя дитина

Залиште свій коментар

коментарів