Ніколи. Ні в якому разі.
Без виправдань. Без “але” …
Просто не можна собі дозволяти впускати у своє життя третіх осіб, поки діти не зміцніли.
Останнім часом, всі говорять, що життя одне і треба насолоджуватися ним по повній. Така прозора пропаганда суцільного інфантилізму. Закохався – не відмовляй собі! Лети в нові обійми…
Про відповідальність ні слова.
Про відповідальність перед дітьми, які народжені в сім’ї, де є тато і мама. Хороший тато і хороша мама… Коли була чудова сім’я, принаймі в очах дитини. Поки був мир.
І тут світ валиться, тільки тому що одному з подружжя захотілося пристрасті.
Нормально так, правда? Тобто доросла дієздатна людина не доклала належних зусиль, щоб по-дорослому опрацювати свої внутрішні скалки, не витратила час на “прошивку” стосунків з партнером запасним швом, а ось так просто… дозволила собі закохатися. По суті ця людина вважала за краще легкий шлях. Найлегший шлях.
А тим часом світ дитини впав. Вщент.
Скільки зіпсованих доль, скільки наступних сімейних комплексів успадковує дитина, батько якої вважав за краще кайфувати, а не бути відповідальним…
Я ЗА чесність перед собою! Я ЗА любов. Але після виконання зобов’язань. Саме так. Ми дорослі люди беремо на себе ЗОБОВ’ЯЗАННЯ перед своєю власною дитиною виростити її в любові та турботі, в щасті й в радості, подарувати їй швидкоплинне дитинство. Адже вона настільки залежна від нас, що кожне наше слово може перетворити її в чемпіона або зробити інвалідом. Адже дитина не просила про народження. Це ми просили про Божий дар у вигляді народження нового життя.
Подаруй дитині право жити з рідним батьком і матір’ю, подаруй їй, нехай, міф чи легенду, подаруй їй диво! А потім… лети…
Автор невідомий
Моя дитина
Джерело
