Бажання взяти дитину з дитячого будинку було завжди, це було лише питання часу. Причому чоловік сам кілька разів заводив цю розмову. В той рік ми все остаточно вирішили: або зараз, або потім буде пізно. Ми дуже хотіли дитину, щоб вона стала по-справжньому нашою, рідною. Жовтень, 1995 рік. Наше весілля. Пізніше, народження дітей – у нас троє синів. Будуємо будинок і мріємо про доньку. Старшому синові 18 років, він їде вчитися в іншу країну. А ми їдемо за донькою.

Позаду збір документів, всіляких довідок та медичних комісій, місяць відвідувань школи прийомних батьків. У відділі усиновлення та опіки були дуже здивовані нашою швидкістю. Направляють до обласного центру усиновлення. У центрі усиновлення нам розповідають про двох чудових дівчаток – сестричок 3 років і 1 г 8 міс. І якщо ми вирішимо брати, то тільки двох. Пропонують з’їздити «подивитися». Слово-то яке – «подивитися» …

Їдемо дивитися. У чоловіка очі горять, його ніщо не лякає. Я ж в розгубленості: їх двоє. В голові якийсь сумбур, якісь питання і жодної відповіді. Під’їжджаємо до дитячого будинку, серце б’ється голосно, десь в горлі ком. «Ні, тільки не плакати!» – подумки забороняю собі. Очікування … зараз, зараз я їх побачу, і все буде добре. З першого погляду. Ні, нічого не стрепенулося … Ні …

Перед тим як їхати в дитячий будинок, я читала багато історій про усиновлення, коли майбутні батьки серцем відчували свою дитину при першій зустрічі, вгадували його відразу з усіх дітей! Я думала, що і зі мною буде приблизно так само. Але от не так! Що зі мною?

Вийшли дві чужі дитини, схожі одна на одну, переляканих, готових ось-ось розридатися. Але плачу я, чому – не знаю. Беру на руки, обіймаю. Цей дивний запах … Ні, не відчутний, запах на генному рівні, якщо можна так сказати, запах не моїх дітей!

У мені боролися дві особистості: одна – зовні, вона відчуває жалість від виду цих нещасних дітей з цими безглуздими бантами та в сукнях не за розміром. Друга – всередині, перетворилася в щось дике, щось таке, що за запахом визначить з тисячі своє «дитинча». Ці дитинчата не мої … вони чужі … Я не відчуваю їх … Швидше, їх запах викликав у мені протест і несприйняття.

Нам дали три дні, щоб вирішити. Коли вийшла з дитячого будинку, я була вичавлена, спустошена і розчавлена. Ніколи не відчувала нічого подібного. Сидячи в машині, потроху приходжу до тями, підіймаю очі на чоловіка і ставлю німе запитання. Він не відповідає. Мовчки бере телефон, набирає номер і говорить: «Ми знайшли своїх дівчаток, готуйте документи». У цих словах чоловіка я вловила сенс, зрозумілий тільки мені одній: «Ми впораємося».

Я вірю в те, що все в житті відбувається не просто так, всі зустрічі не випадкові, і якщо так склалося, що я зустріла двох дочок, значить, я буду їм турботливою і люблячою мамою. Адже я доросла людина та усвідомлюю, що я роблю.

Місяць дитячий будинок готував документи, і цей місяць ми з чоловіком відвідували дівчаток. Привозили солодощі, іграшки, книги. Вони нас чекали та дуже радісно зустрічали, заглядали в сумки, підстрибували й плескали в долоні. Тоді я подарувала їм їх перших ляльок. Старша із захопленням грала зі своєю лялькою, качала, співала пісні та колихала. А ось молодша зовсім не хотіла грати, вона її кидала та жбурляла на всі боки.

Було цікаво за ними спостерігати, при зовнішній схожості, характери у них абсолютно різні. Ми з чоловіком чекали зустрічі з дівчатками та завжди з небажанням з ними розлучалися.

Коли ми забрали дівчаток, почалася робота, над собою, всередині себе. Всім серцем я намагалася бути люблячою та уважною до дівчаток. Змушувала себе їх полюбити, навіть не так, не полюбити, поки що тільки прийняти. Я весь час говорила їм: «Я вас люблю», але скоріше для себе, ніж для них. І десь через півроку у відповідь на моє «Я тебе люблю» почула дитяче, несміливо – «Я тебе сильно-сильно люблю». Тепер ця фраза звучить раз 20 за день.

Прокидаючись вночі, не могла заснути, думаючи: чи правильно ми з чоловіком зробили, чи зможемо ми дати стільки любові й уваги? Чи зможемо ми виховати їх гідно? І найголовніше, чи стане наша сім’я для них рідна: старші брати по-справжньому близькими, і я – по-справжньому мамою?

Минуло вісім місяців. Молодшому синові в той час було чотири роки, і ми завжди перед сном читали, дівчата весь час хотіли притулитися до мене, чому я відчувала якийсь дискомфорт. Як усі діти, дівчатка просилися полежати зі мною, а я не могла взяти їх до себе в ліжко, не могла їх міцно притиснути до себе і поцілувати в маківку. Запах не моїх дітей. Він вбивав мене. Мені здавалося, це ніколи не скінчиться. Починалася паніка.

Ніхто не здогадувався, що у мене всередині. Зовні це ніяк не виявлялося, я не могла собі дозволити бути слабкою. З дітьми ми багато гуляли, ходили в ліс, на річку, багато читали, малювали. Але всередині щось говорило: «Вони не твої, ти їх не приймеш». Ніде правди діти, були різні думки. Навіть шкодувала про те, що ми їх взяли, не себе жаліла – дівчаток, вони всім серцем нас прийняли та полюбили, і ми це відчували.

Я продовжувала з величезним завзяттям працювати над собою. Проводила якомога більше часу з дітьми: танці, всілякі розвивальні школи, скільки ми віршів вивчили. Треба віддати належне моїм дівчаткам – які вони трудівниці, як вони намагалися мене порадувати, як їм все було цікаво! Старша пішла в дитячий сад, куди ходив і син. А з маленькою ми були поки вдома. Вона дуже раділа, коли ми з нею залишалися вдвох, тоді вся моя увага належала тільки їй.

Середній син вчився в школі та був і залишається першим помічником. У цій метушні якось ніколи було розбирати свої думки по полицях, але все одно було чітке відчуття, що щось не так. І я знала, що «не так».

Одного разу все-таки сталося те, що поставило крапку в моїх сумнівах і безсонних ночах. Захворіла моя молодша. У неї піднялася температура. Вона тихенько лежала в ліжку: покірна і така нещасна, погляд – не благання про допомогу, а просто погляд хворого. Усе. Я не спала ночами, просиджуючи біля ліжечка, нескінченно збиваючи температуру. Під ранок, втомившись, взяла її до себе в ліжко. Вона тикалася своїм гарячим носиком мені в груди та голосно сопіла. Попри втому, я не могла заснути – сльози душили й текли на подушку. Боячись її розбудити, ніжно гладила її по скуйовдженому волоссю. І раптом я зрозуміла: в мені стільки любові, ніжності, ласки! Мої, мої й ще раз мої. Я – їхня мати!

Дівчинка швидко одужала, буквально на наступний день температури вже не було. Ймовірно, щось повинно було статися таке, що змінило моє ставлення. У нашій родині дівчатка вже три роки.

***
Я описала свою історію, щоб вона допомогла тому, хто сумнівається у своїх силах. І якщо промайнула думка взяти дитину з дитячого будинку, неважливо, під опіку або усиновити, значить, треба діяти! І нехай буде непросто. Природу не обдуриш, виношуючи протягом дев’яти місяців малюка, жінка також звикає до нього і фізично, і морально.

Величезне спасибі чоловікові за його по-справжньому чоловіче плече, адже завдяки йому в мені розкрилися нові якості жінки, спасибі моїм улюбленим синам за їх підтримку.

І ще. Я тепер дуже багата мама – у мене п’ятеро прекрасних дітей. Я вчуся в педагогічному університеті за спеціальністю «педагог-психолог». Можливо, і працювати за фахом не доведеться, але для своєї сім’ї величезна користь. Для мене це перемога над своєю невпевненістю і страхами. Можливо, хтось скаже: «Ну і яка тут перемога?» У кожного своя. А для мене – справжнісінька!

Автор: Надія Личман
Моя дитина
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів