Жила собі Невидимка. Але не подумайте, що вона відразу невидимою була, ні.
Коли народилася, вона закричала радісно: «Ось я яка народилася, дивіться!». Всі подивилися без інтересу: «Ой, дівчинка, скільки ми таких бачили». Виміряли, зважили, одягли, а вона все кричала: «Дивіться, це ж я!».
Мама, звичайно, рада була, що народила, і до себе хотіла пригорнути, приголубити, але не положено було так. А треба ой як всього багато по списку, що не до дурниць! Памперси, серветки, палички, сповивання, купання, зціджування – все це важливіше.
«Не кричи, не кричи!» – каже мама.
«А як же повідомити про свої потреби? Говорити щось не виходить», – зрозуміла Невидимка, що страшно мамі від її крику, намагалася менше кричати, але тоді вже їй самій було дуже страшно. Тому, коли мама залишала її одну в ліжечку Невидимка з надією кричала: «До мами, на ручки! А то вже і не зрозумію – існую я чи ні?».
Цілою вічністю здавалися їй хвилини засинання. Зневірившись, вона кликала маму все менше, і навчилася засинати мовчки. Вже з пелюшок вона зрозуміла, що світ холодний, що якийсь режим знає краще, що їй потрібно, ніж вона.
Невидимці вже 2 рочки. Не можна вимазувати, не можна злитися. Їсти стільки, скільки дають. Хотіти не маєш права, треба їсти, що в тарілці.
Так і жила. 2, 3 роки, 5, 7 років. І дізналася, що для всіх важливіше працювати, готувати, прати, прибирати, а не з нею говорити. Найзначніше те, що подумає вчителька, а не те, що відчуває Невидимка. Найголовніше думка сусідки, ніж її біль і садна. А напрасований рушник в пріоритеті перед «порожнім» часом за грою.
Серіал і смартфон цікавіші, ніж те, що з нею трапилося в школі. Хотіла якось Невидимка закричати, заволати, завити від того, що сталося. Підійшла до мами, так раптом згадала, що крики її все одно не почують. І не закричала, і сказати не змогла. Адже як говорити, якщо навіть не бачать її.
Читайте також: Не буває занадто багато любові: 10 правил батька, який втратив свого маленького сина
А взагалі хороша це дівчинка, Невидимка наша, зразкова. Бували, звичайно, моменти, коли крик проривався, але це все від того, що надія ще залишалася, що почують.
Навчалася добре, ніяких проблем з нею не було. Звичайно, коли немає людини, які можуть бути проблеми?
І тепер виросла вона. Сама і чистить, і прасує, і все як годиться й ідеально робить, думає ось-ось помітять її, але ні. Не бачать, не розуміють, не цінують, і взагалі інше їм, мабуть, потрібно. А що їм потрібно? І як розібратися, якщо навіть не знаєш, що тобі потрібно.
Жила-жила, і не знала, скільки на світі таких невидимок бродить. Тільки тоді вони себе бачать, відчувають, коли один на одного натикаються, і боляче їм. І іноді пощастить комусь із них, що заболить сильно-пресильно, та так, що вони раптом себе бачити починають.
Ох і гарна іноді ця штука – біль, завдяки йому можна себе виявити. А там, хто його знає, вже й змінити щось можна. Не в минулому, звичайно, а в майбутньому.
Моя дитина
За матеріалами
