Дорога до садка у нас займає 30 хвилин. Дорога від садочка додому — годину-півтори. Маршрут той же самий, але ось швидкість … Уперед ми летимо зі швидкістю мами. Зайнятої, тої, що поспішає, яка планує, що оптимізує. Бігом. Немає часу на відволікання, розваги, розмови. Навіть на розмови.
Тому, що для того, щоб не просто почути голос дитини в ранковій суєті галасливого міста, а розібрати, що саме сказала дитина, потрібно присісти, нахилитися до її рівня, прислухатися. А це зниження швидкості, втрата робочого часу. Я міцно тримаю сина за руку, тому що один він піде набагато повільніше. І ми летимо. Сашко звик до маминої швидкості, звик мовчки, без капризів добігати до садка. Але він знає, що у нас все по-чесному, і назад ми підемо вже зі швидкістю Сашка.
Зі швидкістю Сашка — це значить розглядаючи метеликів над кульбабами, мурах, що атакують гусеницю на тротуарі. Помічаючи поганки, що несподівано виросли на міському газоні. Штовхаючи опалі й вже підгнилі яблучка. Скочуючи в худого брудного сніговика перший сніг. Роздивляючись рідкісні марки машин на парковках і багато іншого, чого здатна помітити дитина, яку нікуди не тягне за руку мама.
Одного разу, прийшовши за Сашком в садок, я застала його в пісочниці. Він захоплено продемонстрував мені великий камінь, тримаючи його двома руками.
– Мамо, уявляєш, ми копали, копали й знайшли скарб! Дивись, який скарб ми вирили!
Я оцінююче зважую знахідку в руках. Здається, більше кілограма …
– Який здоровенний! Довго викопували?
– Так! Ваще так довго!
Сашко з безцінним трофеєм в руках бадьоро рушив у бік виховательки відпрошуватися.
– Ви що цей камінь додому потягнете? – здивовано поцікавилася вона.
– Так звісно. Як же інакше? Не кожен день скарби знаходяться.
А потім Сашко знаходить палицю. Повз таку палицю нормальний хлопчик не пройде. Довга, товста, зручно лягає в руку. Але ось дилема. Камінь дуже великий, щоб нести його однією рукою. А якщо нести камінь двома руками, то нічим тримати палицю. Сашко прилаштовує камінь на узбіччі й вимірює палицею глибину калюжі. Потім стукає палицею по металевій огорожі. Потім кілька хвилин стрибає, спираючись на палицю.
Кладе палицю, бере камінь. Особа замислена. Неначе прислухається до внутрішніх відчуттів. Награвся він з палицею? Чи готовий розлучитися з нею? Не готовий. Крутить камінь, прилаштовує його кудись під пахву, притримуючи передпліччям. Коли Сашко нахиляється за палицею, камінь падає. Через кілька спроб Сашкові все-таки вдається взяти в руки й камінь, й палицю. Правда, палиця лежить на незграбно розчепірених ліктях, готова в будь-який момент зісковзнути в сторону.
Я утримую себе від спокуси допомогти дитині та понести камінь. Це його рішення, його вибір, його ноша. Нехай вчиться не звалювати на себе більше, ніж може понести. Я лише підтримую палицю, коли ми переходимо через дорогу, щоб палиця не впала і не створила складну дорожню ситуацію. Впалу палицю Сашко обов’язково захоче підняти, а з каменем в руках це не так просто здійснити …
А після перехрестя починається правильний поребрик. У правильного поребрика ширина, як стопа. Правильний поребрик відокремлює тротуар не від проїжджої частини, а від газону, а значить, у ньому безпечно ходити. Правильний поребрик спокусливо підноситься над рівнем тротуару. Наступні 200 метрів нашого маршруту до будинку Сашко завжди проходить по поребрику. І не тільки Сашко. Я теж з дитинства люблю ходити правильними поребриками. Коли ти йдеш по поребрику за своєю дитиною, набагато легше рухатися з її швидкістю.
Читайте також: Не квапте час. Періть пелюшки та купуйте іграшки. Насолоджуйтесь дитинством своїх дітей!
А потім Сашко зауважує голубів. Вони купаються у фонтані біля ресторану. Сашко опускає на землю камінь з палицею. І іронічно зауважує: «Будівельники думали, що будують фонтан, а вийшла ванна для голубів!» І тут же захоплено: «Дивись, ці голуби такі смішні!». Намагаюся зрозуміти, що смішного Сашко побачив в тих голубах. «Смішні голуби» – це підросли пташенята. Трохи менші за дорослих птахів, більш метушливі, з худими шиями. Пояснюю Сашкові, що це вже не пташенята, але ще не дорослі птахи. «А! Я зрозумів! Вони як Арсеній! » – геніально підмітив Сашко. Ну так, птиці-підлітки. І я із задоволенням відзначаю наявність аналогії в Сашковому мисленні.
Ми приносимо додому трофеї: булижник і палицю. Дорога додому в цей раз зайняла один годину сорок хвилин. Але це цінний час, який я прожила зі швидкістю дитини.
Жити зі швидкістю дитини — значить встигати помічати колір неба, запахи вулиць і власні емоції. Встигати дивуватися і радіти простим речам. Встигати усвідомлювати, що Життя прекрасне.
Автор: психолог, педагог, арт-терапевт і мама Ганна Бикова
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
