Ми не замислюємося про те, що у дітей своя реальність, вони по-іншому відчувають, по-своєму бачать світ. І з цим потрібно рахуватися, якщо ми хочемо налагодити з дитиною хороший контакт, пояснює клінічний психолог Еріка Рейшер.
Нам часто здається, що наші слова для дитини — порожній звук, і ніякі вмовляння на неї не діють. Але спробуйте подивитися на ситуацію очима дітей …
Кілька років тому я спостерігала таку сцену. Батько приїхав в дитячий табір за дочкою. Дівчинка із захватом грала з іншими дітьми і на слова батька «Пора їхати» заявила: «Не хочу! Мені тут так весело!». Батько заперечив: «Ти ж пробула тут цілий день. Цілком достатньо». Дівчинка засмутилася і стала повторювати, що не хоче їхати. Вони продовжували сперечатися, поки нарешті батько не взяв її за руку і не повів до машини.
Здавалося, дочка не хоче чути ніяких доказів. Їм дійсно потрібно було їхати, а вона впиралася. Але батько не врахував одну річ. Пояснення, умовляння не спрацьовують, оскільки дорослі не враховують, що у дитини своя реальність, і не поважають її.
Важливо виявити повагу до почуттів дитини і її унікального сприйняття світу
Повага до реальності дитини передбачає, що ми дозволяємо їй відчувати, думати, сприймати навколишній по-своєму. Здавалося б, нічого складного? Але тільки до того моменту, як до нас доходить, що «по-своєму» означає «не так, як ми». Ось тут-то більшість батьків починають вдаватися до погроз, застосовувати силу і віддавати команди.
Один з кращих способів побудувати міст між нашою і дитячої реальністю — це проявляти до дитини емпатію.
Це означає, що ми показуємо свою повагу до почуттів дитини і її унікального сприйняття світу. Що ми дійсно слухаємо її та розуміємо (або хоча б намагаємося зрозуміти) її точку зору.
Емпатія приборкує сильні емоції, через які дитина не сприймає пояснень. Ось чому емоція ефективна тоді, коли доводи розуму зазнають поразки. Строго кажучи, термін «емпатія» передбачає, що ми співпереживаємо емоційному стану іншої людини, на відміну від симпатії, яка означає, що ми розуміємо почуття іншої людини. Тут же ми говоримо про емпатію в найширшому сенсі як фокусуванні на почуттях іншого, будь то через співпереживання, розуміння або співчуття.
Ми говоримо дитині, що вона може впоратися з труднощами, але по суті ми сперечаємося з її реальністю
Часто ми не усвідомлюємо, що проявляємо неповагу до реальності дитини або ненавмисно демонструємо зневагу до її бачення. У нашому прикладі батько міг би проявити емпатію з самого початку. Коли дочка заявила, що не хоче йти, він міг би відповісти: «Дитинко, я прекрасно бачу, що тобі тут дуже весело і тобі дуже не хочеться йти (емпатія). Мені шкода. Але ж мама чекає нас на вечерю, і з нашого боку буде некрасиво запізнитися (пояснення). Будь ласка, скажи друзям «До побачення» і збери свої речі (прохання)».
Інший приклад на ту ж тему. Першокласник сидить над завданням з математики, предмет йому явно не дається, і дитина, засмутившись, заявляє: «Я не зможу це зробити!». Більшість батьків з кращих спонукань стануть заперечувати: «Та все ти зможеш! Ось давай я тобі розповім…»
Читайте також: 6 неправильних установок, які ми нав’язуємо своїм дітям
Ми говоримо, що вона впорається з труднощами, бажаючи мотивувати її. У нас найкращі наміри, але по суті ми повідомляємо, що її переживання «неправильні», тобто сперечаємося з її реальністю. Парадоксально, але це змушує дитину наполягати на своїй версії: «Ні, я не можу!». Ступінь фрустрації підвищується: якщо спочатку дитина була засмучена труднощами з задачкою, то тепер вона засмучена тим, що її не розуміють.
Набагато краще, якщо ми проявимо емпатію: «Милий, я бачу, що в тебе не виходить, тобі зараз важко розв’язувати задачу. Дай я тебе обійму. Покажи-но, де ти тут забуксував. Може, ми як-небудь зуміємо придумати рішення. Зараз тобі математика здається важкою. Але я думаю, що ти зумієш розібратися».
Дозвольте дітям відчувати і бачити світ по-своєму, навіть якщо ви цього не розумієте або не згодні з ними
Зверніть увагу на ледь помітну, але принципову відмінність: «Я думаю, що ти зумієш» і «Ти можеш». У першому випадку ви висловлюєте свою думку, в другому стверджуєте як незаперечний факт щось таке, що суперечить досвіду дитини.
Батьки повинні вміти «віддзеркалити» почуття дитини і проявити емпатію стосовно неї. Коли висловлюєте незгоду, постарайтеся це зробити так, щоб одночасно визнати і цінність досвіду дитини. Не підносьте вашу думка як незаперечну істину.
Порівняйте дві можливі відповіді на таку репліку дитини: «У цьому парку нічого веселого! Мені тут не подобається!».
Перший варіант: «Дуже хороший парк! Нітрохи не гірший за той, в який ми зазвичай ходимо». Другий: «Розумію, тобі не подобається. А мені навпаки. Я думаю, що різні люди люблять різні речі».
Друга відповідь підтверджує, що думки можуть бути різними, тоді як перша наполягає на одній правильній думці (вашій).
Точно так само, якщо дитина чимось засмучена, то поважати її реальність означає, що замість фраз типу «Не плач!» або «Ну-ну, все добре» (цими словами ви заперечуєте її переживання в поточний момент) ви скажете, наприклад: «Ти зараз засмучена». Спочатку дозвольте дітям відчувати і бачити світ по-своєму, навіть якщо ви цього не розумієте або не згодні з ними. А вже після цього пробуйте їх умовляти.
Моя дитина
За матеріалами
