Любіть їх буйними та тихими, розумними й не дуже, чистими та брудними, коли вони плачуть і регочуть, коли вони перемогли та програли. І тоді вони завжди будуть переможцями – тими, кого люблять.
Це нормально, коли батьки хочуть, щоб їхні діти вигравали та були успішними. Ненормально, коли перемога стає єдиним, що має значення, а невдача сприймається виключно як слабкість…
«Ти просто не вмієш програвати», – говорили вони мені. Хто говорив? Неважливо. Їх було багато. Різних. Великих і сильних шестирічок, які мені, маленькій чотирирічці, крутили скакалку все швидше і швидше. Я стрибала, поки не впаду. А коли падала, – плакала. Але знову і знову лізла до шестирічок, стрибала, падала, крутила скакалку сама – швидше і швидше. Я навчилася краще всіх скакати на скакалці й не плакати, коли боляче. Але я не навчилася програвати. Мене ніхто цього не вчив.
Мене вчили перемагати. В першу чергу, себе. Вчили долати свою слабкість, втому, втихомирювати бажання, підкорювати особисті потреби цілям перемоги. Мені говорили, що життя – це війна. І люблять тільки переможців. Мені говорили, що я повинна бути першою. Кращою. І якщо нікого немає поруч, то краще за себе вчорашню. Мені давали зрозуміти, що якщо я не перша і не найкраща – мене просто не існує.
Перемога – це дозвіл на життя. Поразка – це квиток в забуття і смерть. З енергією і безстрашністю бультер’єра я кидалася на складні завдання і в важкі стосунки. Я рвалася в бійку з хлопцями, які були у два рази вищі за мене. Я влазила в інтелектуальні суперечки дорослих, які були в три рази старші за мене.
Так я вчилася перемагати. А коли раптом отримувала відсіч, то рвала стосунки і йшла в ізоляцію. Світ не повинен був бачити мене переможеною. Я вміла розраховувати тільки на себе, не нити, не просити, не вірити. Але програвати не вміла.
Мене не вчили відмовлятися від боротьби, коли ціною перемоги могло бути здоров’я або щастя. Мені не можна прогуляти битву через травми або хвороби. Напевно, з відрубаною головою я б ще 15 хвилин доводила свою дієздатність. Мені не розповідали, що життя не закінчується, якщо ти не домоглася чогось, оступилася, помилилася, полюбила не того, звільнилася не звідти, занадто багато втратила, занадто мало знайшла.
Мене не обіймали за плечі, коли я посідала друге місце у вправах з м’ячем. У кращому випадку запитували, чому не перше. У гіршому мовчали. Або перша, або ніхто, пам’ятаєте? І я вважала це нормальним.
Читайте також: Інструкція до життя: видавати при народженні
Тому, коли доросле життя показало, що неможливо в усьому бути першою, я погодилася бути ніким. Я була тією, «хто таку заміж візьме». Я була тією, хто «не жила добре, не треба і починати», я була вічним любителем в мистецтві і десять років в професії після отримання диплома говорила про себе як про початківця фахівця. Нарцисична депресія – доля назавжди переможених. Які не вміють програвати.
Одного разу у мене зламалася рука. А до цього сім’я. А ще до цього життя мало не пішло під укіс. І якби у мене не було дітей, я б вважала за краще померти, аби не просити про допомогу. Але діти у мене на той момент були. Тому довелося розтиснути зуби та зізнатися іншим людям, що мені дуже боляче і я дуже потребую допомоги.
Можливо, вам знайоме відчуття, що люди занадто добрі до вас? Вас всього лише на пішохідному переході пропустили, а вам вже очі щипає і на них сльози? Можливо, вас теж не вчили програвати. Можливо, вам в дитинстві теж забули сказати, що сильними захоплюються, переможців славлять, а люблять… люблять будь-яких.
Тому вчіть своїх дітей програвати. Любіть їх буйними та тихими, розумними й е дуже, чистими та брудними, коли вони плачуть і регочуть, коли вони перемогли та програли. І тоді вони завжди будуть переможцями – тими, кого люблять.
Моя дитина
За матеріалами
