Психолог Ірина Овчар: припиніть виховувати дітей
- Отримала повідомлення у Viber від Борі.
- — Скажи, як тобі футболки? Висилаю фотки.
- Дивлюся п’ять фото. Думаю. Дивуюся його смаку.
- — Мені подобаються дві останні. А тобі які?
- — Усі. Смайлик. Але візьму тільки три, решта — дорогі. Дякую за допомогу.
- — Покажеш потім на собі. Звертайся. Смайлик.
Ви думаєте, це розмова з приятелем? Ні! Це мій одинадцятирічний син! Я не несу відповідальності за його вибір, часто хочу вберегти від помилки, але не роблю цього. Тому, що впевнена, що авторитарне виховання залишилося в минулому. Сучасні діти не такі, якими були ми в їхні роки, і з ними необхідно будувати нові, рівні стосунки.
Очевидно, що раніше батьки були для дітей авторитетами. Вони знали та бачили більше, ніж діти. Лише в них можна було отримати відповіді на запитання. Мами й тата краще знали про все. Діти глибоко всередині розуміли це і дозволяли собою керувати.
Але що ми бачимо в сучасному світі? Дворічна дитина моєї подруги легко відкриває YouTube і знаходить потрібний мультфільм. П’ятирічна дівчинка порівнює ціни на улюблених ляльок. Мій одинадцятирічний син вибирає одяг через інтернет, купує самостійно гаджети та вивчає маршрут закордонної подорожі. Усе, що скажуть батьки, — дитина легко може перевірити за допомогою Google. При цьому найстрашніша загроза навіть для малечі — позбавлення доступу до всесвітньої мережі. Тільки не будемо забувати, що у чада в соціальних мережах 200-300 друзів, що живуть неподалік, і дитина таки знайде, де вийти в мережу.
Міць і авторитарність батьківського «Я краще знаю!» блискавично втрачає значимість. Якщо ви все ще на іншій стороні оборонної лінії, прокладеної між вами та «комп’ютеризованою» дитиною, ви свідомо програли бій.
Міняємо тактику і стратегію
Пропоную міняти тактику і стратегію виконання батьківського обов’язку: «Мама і тато — не командири, а друзі!». Дружити з дитиною — це інакше, ніж з дорослим, але суть схожа. В її основі — повага до думок, слів, інтересів, вчинків дитини. Визнання її особистістю, яка знає, що для неї добре, а ми їй у цьому довіряємо. Визнання своїх помилок. Пошук спільних тем для розмови, способів приємно провести час один з одним і багато іншого.
Ось лише один приклад. Весна. Прохолодно. Гуляємо із семирічною донькою на набережній, вона бачить річку і починає просити: «Хочу купатися». Що б я сказала раніше? «Вода крижана, навіть не думай!». А донька почала б випрошувати та ображатися. Тож я відповідаю, що почекала б літа. А що вона про це думає?
— Я швидко, щоб не замерзнути.
— Вирішуй.
Донька знімає черевики, бродить по воді, але зайти так і не наважується. «Холодно».
Будуючи дружні стосунки з дитиною, батьки можуть зіткнутися з не очевидними проблемами. Наприклад, непросто послабити хватку батьківського контролю. «Не бігай, впадеш! Забруднишся!», «Не їж цукерок, зуби заболять!». Друзям кажуть інакше: «Ти можеш впасти, якщо побіжиш, земля після дощу слизька». У такому варіанті дитина сама приймає рішення, що робити. Вона попереджена про небезпеку, а не отримала наказ згори. Відчуває, що зважають на її бажання, ведуть діалог, довіряють у прийнятті рішення.
Друга проблема — скільки часу ми виділяємо на спілкування. Друзів ми можемо бачити не часто, але якщо відбулася зустріч, ви сідаєте поруч, дивитеся в очі, виказуєте повагу. Навряд чи будете куховарити чи «втикати» в ноутбук, одним вухом слухаючи розповідь друга. А з дітьми? Діти можуть захотіти поділитися почуттями в будь-яку хвилину. І якщо дорослий може потерпіти, то часом, не вислухавши дитину вчасно, можна вбити в неї бажання відкривати душу…
У мене двоє дітей. І коли вони кличуть мене, я сідаю поруч, слухаю, киваю, перепитую, радію, лякаюся. І дитина відчуває, що її чують, що її світ важливий для мене. А як бути зі справами? Думаю, через 30 років мої діти згадають душевне спілкування, і це важливіше, ніж спогади про вимиту до блиску підлогу та п’ять страв на вечерю.
Читайте також: Якщо мама і тато — мої друзі, тоді хто мої мама і тато?
Психоаналітик Марія Гончаренко: не позбавляйте свою дитину батьків
Є чудовий вислів: «Якщо ви дружите з дитиною, ви позбавляєте її батьків». Адже тих, хто потоваришує з вашим чадом, буде чимало. А ось стати йому татом і мамою не зможе ніхто, крім вас.
Дружба — це стосунки між рівними. Тож за приємною на перший погляд фразою «дружити із синочком чи донечкою» стоїть «визнавати рівність дітей і батьків». Але це не про права, адже навіть немовля має право на захист від недбалого ставлення та насильства, на визнання його гідності як маленької людини. Навіть більше, у Декларації прав дитини сказано, що вона має рости під відповідальністю батьків. Рівність — це якраз про відповідальність, на якій тримається ієрархія в родині. Хіба можна вважати рівними людей, якщо один з них відповідає за життя, здоров’я, благополуччя іншого? Не треба плутати ієрархічні стосунки з авторитарним вихованням, коли дитині не дають права голосу, або ігнором, коли не цікавляться її почуттями. Але, дійсно, дружба — це коли немає покарань, немає правил, які встановлюють старші. Важко уявити, як при цьому можна передати родинні традиції, прищепити сімейні цінності. Наприклад, батьки мають право казати: «Ми так не робимо. У нашій родині так не заведено». А ось друзі не мають права наполягати.
Сімейні традиції часто сприймаються як «зрівнялівка», мовляв, зробити всіх однаковими. Але цього зовсім не потребують недільні спільні обіди, родинні лижні прогулянки, пікніки, дачні клопоти, спільна підготовка дарунків своїми руками, поїздки-сюрпризи (коли лише тато чи лише мама організує мандрівку, обирає пункт призначення). Окрім цього, батьки навчають певних правил і вимагають їх виконання. Якщо цього немає, дитина не отримає підґрунтя, такої собі бази від предків. Звісно, вона може самотужки визначитися з певними правилами, що прийняті в соціумі, або виведе їх з власного досвіду. Може, свобода в тому, щоб «набити власні гулі» і встановити власні правила? Тоді найбільше її має «дитина вулиці». Та вона не видається щасливою і куди менш адаптована до цивілізованого життя, ніж «домашній» хлопчик чи дівчинка.
Уникати негативу — егоїзм
Нині змінилися не лише діти, а й дорослі. Серед віртуальних розваг та інтернет-комунікації ми звикли зводити до мінімуму будь-які неприємні почуття. Тож карати — це чимало негативу. «Дитина плакатиме, образиться і не буде нашим другом» — так пояснюють тата й мами, які зовсім відмовилися від покарань. Але виховання без визначення чітких меж та наслідків порушення не буває. Це різновид егоїзму, коли ми дбаємо про себе під виглядом турботи про дітей. Можна поберегти нерви свої та чада, але з роками це обернеться для дитини іншими сльозами: від проблем у комунікації, невміння долати перепони, дотримуватися слова тощо.
Коли дитина змалечку має величезний вибір, ми перекладаємо на неї частину батьківської відповідальності. Я питаю п’ятирічну донечку, яку сукню вона хоче одягти, яку кашу хоче на сніданок. Але, як на мене, давати вибір у ризикованих речах або тих, що впливають на всю родину (де відпочити влітку) — те саме, що давати тягар.
Ми ж не дозволяємо дитині на рівних штовхати шафу? У неї ще не готові до цього м’язи. Так само з емоційно-вольовою сферою, яка дозріває лише в 10-12 років. Тож ступінь відповідальності дитини, а з нею і свободи батьки розширюють відповідно до віку.
Це ще й дає сину чи доньці приємне відчуття дорослішання. Адже якщо від початку дитина не визнає влади батьків, немає і повноцінного дитячого відчуття захищеності. За родинної ієрархії можна інколи бешкетувати та навіть навмисне поводитись неправильно — мене є кому зупинити. А ось якщо мені 6-7 років, але психологічно наді мною немає батьків, немов даху, то я зустрічаюся із цілим світом сам на сам — загадковим, небезпечним. І мені тривожно.
А з якою з думок ви згодні?
Автори тексту: Ірина Овчар, Марія Гончаренко
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
