Дочка Тетяни померла, коли їй було сімнадцять. Син її подруги загинув, коли стрибнув у річку відразу після випускного — розбив голову об корінь. Сама Тетяна важко переживала своє горе й одного разу запитала, не стримуючи сліз: «Господи, навіщо Ти забираєш у нас дітей?» І отримала відповідь на своє питання…
Тетяна зовсім не була ідеальною. Але вона пережила те, що не завжди зможе пережити мати: втратила молодшу дочку. Дівчинці було сімнадцять, вона писала вірші й хотіла працювати в редакції, смерть забрала її швидко і якось безглуздо. Увечері зайшла до друзів, вони вирішили зварити якусь наркотичну гидоту. Для експерименту спробувала. Вночі болів живіт, Тетяна запитала, чи не покликати лікаря. Дочка відмовилася і до ранку тихо померла.
Тетяна стала часто шукати розраду у вині. На плаву її тримала старша дочка. Вона не просто залишалася в житті, вона активно боролася за матір. Вона була стійким солдатиком і справжнім бійцем. Але у хвилини смутку Тетяна знову гасла. Дочка купила маленький будиночок, і вони їздили садити там ягоди й квіти. Вони й самі були схожі на квіти — дві гарні, тендітні жінки, які боролися зі своїм спільним горем.
Тетяна дзвонила мені, і я завжди могла зрозуміти, п’є вона вино чи ні. Одного разу вона подзвонила і почала розповідати (так, прикинула я досвідченим вухом: трохи випила, але не сильно):
«Сиджу, Аня, на дачі. Не п’ю, клянуся. Чищу гриби, що Катька принесла. На вулиці похмуро, на душі зовсім сумно. Чищу і кажу: “Господи, ось я все розумію в житті — але навіщо, ось поясни мені, навіщо Ти забираєш у нас дітей? Он у Марійки син пішов після випускного з хлопцями купатися на річку. Стрибнув з дерева в воду — і все, знайшли його через пару днів. Під водою був корінь, і хлопець розбив собі голову. Маша така хороша, ну ладно я, я п’яниця, а ось Маша, за що? Ні, ну скажи: навіщо Ти так робиш?” І так я причепилася до цього питання: навіщо? — що не можу з місця зрушити, так прямо волає душа туди, наверх: навіщо? І тут — ну не було вдома вина, ну правда — такий промінчик звідкись на мої руки, а небо темне, а на мої руки — промінчик, і я його бачу, і чую, якось всім тілом, чи що, всієї шкірою, не вухами — а ВСЯ якось чую: “Вони були потрібні Мені!” І все … і мені стало так легше, так легше, Ань … »
Тетяна, поки розповідала, я чула це, пила вино. Я майже бачила її, тонку, маленьку нещасну дівчинку, і хоча бачила, як вона знову наливає в склянку, розуміла, що так, цей промінчик був, саме для неї він міг бути!
Тут чую, прийшла додому Катя, лається — видно, Тетяна випила вже багато, трубку кинула. Я передзвонила пізніше, Катя сердито і гірко сказала, що відвезли в лікарню. Серце прихопило — від горя і вина.
Тетяна не повернулася до нас. На її похоронах плакали навіть найкрутіші мужики. На відспівування знайомий редакційний фотограф приніс чудовий портрет — жива, красива, волосся розвівається. Личко дитяче. «Вони були потрібні Мені!» — згадалося мені крізь сльози …
Автор: Анна Леонтієва
Моя дитина
Фото на прев’ю: @ipopba/Freepik
За матеріалами
