Поведінковий аналіз дуже допоміг нам розібратися з поведінкою старшого сина. Бо він не зовсім звичайна дитина, то звичайні методи до нього не підходять. Просто поговорити – не працює. Потрібно спершу розібратися, зрозуміти, побудувати гіпотезу – а потім уже впливати на причину.
Часто він не може висловити те, що відчуває, і тоді робить це якимось дивним або неприйнятним у суспільстві способом. А ми з цим розбираємося. Шукаємо причини, наслідки, стимули, реакції. Аналізуємо, занурюємося, досліджуємо. Це дає ґрунт для роздумів в різні боки. І одним одкровенням я хочу з вами поділитися.
Почалося все з протесту. Протесту, який Даня знову ж таки не знав, як висловити. Форми протесту у нього бувають різні, оскільки розмовляє він ще не дуже добре, то найчастіше використовуваний інструмент – це руки. Якщо він не згоден, він може грюкнути по спині мене чи тата. Не боляче, але неприємно.
Ми працювали з цією поведінкою, шукали інші форми вираження гніву, розбиралися в причинах, шукали, як ми цю поведінку підкріплюємо. Один з постулатів поведінкового аналізу (як я його розумію) – дитина використовує тільки те, що найкраще працює і на що у батьків найяскравіша реакція. В такому випадку ці ляски завжди викликали бурю емоцій у мене та у чоловіка. Сам факт. Бо, як ти смієш! На матір руку підіймати! На батька рідного!
Щоб поведінку викорінити, потрібно міняти свою реакцію. А не виходить. Народжується величезна агресія відразу, в той самий момент. Ми дуже довго працювали з цим, розбиралися, приймали.
Почали думати чому так, чому така бурхлива реакція. І згадалося якось само собою. Випадково. Що дратує в дітях саме те, чого ти собі не дозволяєш, що у тебе самої заблоковано. Так і є.
Мені на маму злитися було заборонено. Мої почуття ніколи не мали значення, головними були тільки її почуття, її образи, її права. А зі своїми емоціями – роби що хочеш, але за рамки не виходь. Ось тільки як?
А кому в дитинстві можна було злитися на маму? Кому дозволялося бути незгодними з мамою? Хто мав право на власну думку? Раптом є такі щасливі люди. Можна було на неї злитися – це не означає, що ви б її цілодобово били та сварили. Швидше, ви мали б можливість при виникненні сварки сказати їй що вона неправа, що ви дратуєтеся, що ви не згодні. Відкрито сказати, як це роблять зовсім маленькі діти: «Я вас більше не люблю!» – і грюкнути дверима. І зробити це не тільки в три роки, коли ще багато дітей це роблять, але і в десять, і в п’ятнадцять, і у двадцять п’ять.
Такі фрази дуже боляче ранять батьківське серце, навіть якщо ти знаєш, що це миттєво. Тому, з раннього дитинства малюкові забороняється таке мамі говорити. Так само як і «я тебе ненавиджу», «ти неправа», «ти дурна». А якщо скажеш, то мама засмутиться, образиться і перестане з тобою спілкуватися, відлупцює, розлюбить, піде або помре. Загалом, не дуже райдужні перспективи.
Пам’ятаю коли я вела розстановки, на стілець сідали дівчата, у яких з мамою ніби все добре. Вони спокійно – навіть занадто спокійно говорили про маму. В їхньому голосі не було ні любові, ні ненависті, і найчастіше слово було «нормально». А потім їх заступники вже в роботі показували всім тілом не просто гнів, а ненависть. Величезну пекучу ненависть. І коли дівчата це бачили, їм було дуже погано. Тому, що неправильно так ставитися до мами. Соромно, грішно, жахливо.
А ми просто не розуміємо однієї речі. Є різниця між почуттями та ставленням. Почуття – це миттєва реакція. Тобто, ви йшли вночі в темряві, на ногу впала праска. Виникло миттєве почуття болю і почуття до праски – «вбила б!». Ситуація щодо ставлення – це загальний фон. Ви ж після цього не відчуваєте ненависть до прасок цілодобово. Хоча якщо у вас, як і у мене складні стосунки з прасуванням, то ваше ставлення до праски може бути не найвеселішим.
У нас вважається неприпустимим злитися на батьків. І тут же згадують Біблію – «Шануй батька і матір свою». Але на практиці виходить, що довгий час пригнічуваний гнів вбиває загальний фон любові та перетворює всі стосунки в тиху ненависть. Пригнічуваний миттєвий гнів і незгода отруює всю атмосферу, потроху вбиває всі хороші внутрішні взаємини з батьками. Він немов крапля дьогтю в бочці меду. Цей мед зіпсований, їсти його неможливо. Хоча дьогтю всього крапля.
Тобто, забороняючи собі та своїм дітям мати негативні одномоментні емоції та реакції, ми тим самим отруюємо своє життя і розриваємо стосунки, заморожуємо своє серце. А все тому, що на батьків злитися не можна, неприпустимо.
Підхід абсурдний. Якщо ви любите чоловіка – чи означає це, що ви ніколи на нього не злі? Чи означає, що ви ніколи не скажете йому, що він дурень і неправий? Ще як скажете, ще як злоститеся, коли він не робить те, чого ви від нього очікували. І це природна реакція звичайної людини.
Навіть візьмемо ті ж дитячо-батьківські взаємини навпаки.Батьки часто зляться на своїх дітей, лаються на них, називають їх дурними, а іноді й іншими словами. Чи означає це, що вони своїх дітей не люблять? Чому їм це можна, попри те, що вони старші, і повинні дитину захищати? І чому дитині, чия психіка ще тендітна і недосконала, не можна? Адже вона з почуттями працювати не вміє зовсім. У неї два варіанти – проявити або придушити. Третього немає.
І чому не можна злитися на маму? Батьки ж багато чого позбавляють дитину, обмежують, виховують. Як тут не злитися-то? Якщо гуляти не можна, телевізор не можна, а друзі твої – погані люди? Або десятилітня дитина на нашу думку вже повинна рефлексією займатися? А трирічна? Адже їй навіть в гарячу каструлю супу залізти не дають і морозиво під час ангіни забороняють! Вона не згоден з цим, у неї інші плани на день, їй дуже потрібно залізти в цю розетку і перевернути цей стакан з чаєм. Життєво важливо. Але не дають. Яка емоція виникає відразу, миттєво?
Мені, наприклад, заборонялося вважати, що мама неправа. Вона у нас була завжди права й у всьому. Хоча іноді навіть не могла пояснити, чому так, а не інакше. І права була навіть там, де справа стосувалася тільки мене. А одного разу я дуже розлютилася за цю її вічну правоту і назвала її дурепою – отримала по обличчю. Пам’ятаю досі, правда вже з іншого емоційним забарвленням, хоча для цього потрібно було пройти багатьом рокам. І з точки зору мами вона знову права – не можна ж так з матір’ю розмовляти! А з точки зору мене як дитини? Мене не тільки не почули, не зрозуміли, ще й почуття мої засудили, і тілесно принизили.
Читайте також: Пам’ятайте: настане час, коли ми з дітьми поміняємося ролями
Це через багато років я зможу заново прожити цей та інші епізоди, випустити ті самі почуття, продихати – і пробачити, прийняти, полюбити маму. А тоді все, що я могла, це закритися і ненавидіти. Збираючи такі маленькі приниження та образи, отруювати ними своє серце. Тому як почуття-то всередині, вони є. Але вони під забороною. З мамою так розмовляти не можна. Злитися на маму не можна. Якщо ти на матір злишся – ти монстр!
Так і жила, намагаючись втекти від внутрішнього болю, приховуючи злість і ненависть. Єдиним способом виявилося вимикання всіх почуттів. Коли й ненавидіти вже не можеш, але і любити теж. Байдужість, з якою й самій було нудно. Але саме байдужість рятувала в той момент від того величезного потоку злості. Як гребля на бурхливій річці. Рятувала – якийсь час.
А одного разу нарив розкрився, греблю прорвало. Я пам’ятаю, як я ридала – не один тиждень. І кожен вечір чоловікові розповідала, розповідала. Іноді один і той же, іноді різне. Писала листи, кричала, била подушки, ридала, била стіни, рвала фотографії, била ліжко, била по воді, орала, плакала … Добре, що в той момент ми з мамою вже жили далеко один від одного. Я змогла дозволити собі прожити все це, витягнути отруту зі свого серця. Прожити всю свою злість, прийняти цю ненависть, щоб навчитися любити маму заново. По іншому. По справжньому.
Так, батьки нам дають багато. Так, наш борг не сплатити. Так, вони старші і їх потрібно почитати. Потрібно, важливо, надзвичайно важливо. Але. Чи означає це що вони завжди праві й ми не маємо права злитися? Вони ж не боги, значить, не ідеальні. Помиляються, бувають неправі. І ми маємо право бути з цим незгодними. Маємо право на свої власні почуття. Як і наші діти – мають право не погоджуватися з нами. Мають право миттєво злитися на нас. Мають право на свої почуття та емоції.
А батьки наші ні в чому не винні. Вони в такій же ситуації – їм теж не можна було мати свої почуття. Особливо післявоєнним дітям, які бачили як непросто матері годувати їх і проживати свої втрати. Їм теж було заборонено мати до батьків інші почуття, крім дозволених. Вони можуть говорити, що мати – це мати, але про любов ні разу не згадано. Вони самі теж заморожені, емоційно вимкнені. Їм теж непросто. Своєю незгодою ми точно так само активізуємо в них гнів. Від того, що вони собі цього не дозволяли. А хотілося б.
Це нормально злитися на близьку людину – миттєво проживати роздратування або гнів. Нормально мати такі почуття. Якщо дати їм місце – вони проходять дуже швидко, не залишаючи сліду в серці. Іноді навіть не потрібно нічого робити або говорити – просто визнати їх усередині та продихати. Іноді досить спокійно сказати – я зараз дуже злюся. А якщо все-таки вистрілила щось і поранило близьку людину, то нормально попросити вибачення, визнати свою неправоту, вибачитися. Це нормально. А диктат «я батько, я прав, а ти, дитина, мій мовчазний раб без права на помилку» – веде до ненависті.
Проблема ще й у ставленні до самого почуттю злості, самому забороненого і складного. У нас-то в голові злість – це завжди якась трагедія, величезний концерт, війна з купою постраждалих, крики, бійка. Ні. Це як раз агресія, яку довго стримували. Той струмочок, який накопичився і став величезною рікою. У цей момент він руйнівний, деструктивний, а й зупинити його вже не можна. Так і накопичена агресія змітає на шляху всі наші відносини, всю любов. Стирає все те хороше, що між нами було та є. Перетворює відносини в пекло, хоча в них було і є багато іншого, справжнього, щирого, доброго.
Хочеться підсумувати. З досвіду мого і моїх знайомих, клієнтів, якщо вам заборонялося злитися на батьків і бути з ними незгодними, то це може мати такі наслідки (список, зрозуміло, не повний):
- Ваші відносини з батьками можуть бути або байдужими і відстороненими, або істеричними – то близькість, то величезна сварка. У будь-якому випадку неможливо бути поруч, бути разом.
- У вас автоматично з’являються проблеми з цим почуттям – почуттям злості – в будь-яких ситуаціях. Неможливість висловлювати його адекватно, приймати в себе. Конфлікт – мовчати і терпіти або грубіянити і кричати. Середини немає.
- У вас може бути проблема з почуттям власної гідності – яка гідність, коли я, така невдячна і бридка дочка!
- Вам може бути складно заявляти про свої бажання, потреби, складно просити допомоги і взагалі чого б то не було.
- У вас може бути досі стан протесту стосовно батьків. Зроблю на зло, обов’язково не так, як вони робили, і не так, як вони хочуть.
- Ви можете так само зливати негатив на своїх дітей, самі того не помічаючи.
- У вас може бути постійне відчуття провини, що ви – невдячна скотина. Злість-то всередині є, а батьків-то приймати треба і поважати!
- Ви не можете дозволити своїм дітям гніватися на вас. А коли вони це роблять – ви не можете терпіти.
Але ж злість – це всього лише почуття. Воно виникає, коли вас не чують і ви не отримуєте бажаного і потрібного. Коли вас і ваші потреби і бажання ігнорують. Коли ваші очікування не збігаються з реальністю. Коли вам заважають робити те, що ви хочете, і те, що вам потрібно. Тільки і всього. Просто ця хвилине почуття.
Читайте також: Чому дитина найгірше поводиться з матусею? Психологія любові
Не варто перетворювати його в боротьбу всього свого життя, як багато хто з нас вже зробили. Поважати батьків – це не означає вважати їх правими в усьому. Поважати – це бути вдячними за все, що вам дали. Щоб почати поважати, потрібно побачити все те, що ви від них отримали. Але якщо вам очі застилає фонова ненависть і боротьба – ви нічого не бачите. Зовсім нічого.
Щоб полюбити всім серцем батьків, спершу потрібно визнати, які почуття до них живуть в мені зараз. Навіть якщо це соромно і боляче. Сказати собі – так, я ненавиджу свою матір. Або – так, я до неї байдужа, мені її шкода, але не більше. Або – так, я не хочу не мати з нею нічого спільного. Так, я соромлюся її, боюся, зневажаю …
Таке внутрішньо визнання перед самою собою, дозволить вам видихнути. І перестати самій собі доводити, що ви хороша дочка і маму любите. Дозволить бути чесною хоча б з самою собою, а це вже величезне полегшення. Адже обдурити інших – не так складно, як роками постійно обманювати саму себе. Такий самообман завжди закінчується сумно. І хоча в даному випадку правда болюча і складна, вона дає шлях до звільнення. Ви можете побачити в своїй бочці меду дьоготь – і прибрати його. Тоді перед вами відкриється, як багато меду у вашій бочці. Як багато всього хорошого було і є в ваших взаєминах з батьками, як багато вони вам дали. А вдячність – перший крок до любові і теплих стосунків. Хоча б всередині вас, у вашому серці. А там – хто знає, можливо, і в зовнішньому прояві щось зміниться. Трансформація завжди починається з серця.
І настане той день, коли ваша дитина скаже вам: «Я тебе більше не люблю!» або «Мама, ти дурна!» – і це не викличе гніву. Біль – так. Але ви зрозумієте її і вибачите в ту ж мить. Якщо навчитеся дозволяти дитині проживати всі ті почуття, які в ній вирують. Хоча якщо ви навчитеся цього, швидше за все, дитині ніколи не доведеться говорити таких слів, що ранять ваше серце. А навіщо – якщо з нею рахуються, її приймають і розуміють?
© Ольга Валяєва, глава з книги «Призначення бути мамою»
Моя дитина
За матеріалами
