Наша єдина весільна фотографія, де ми з його батьком стоїмо в РАГСі біля облетілого фікуса, лежить у сина в портмоне в одному відділенні із запасним презервативом. «Дивись, – каже – мам, як ви з кишені смішно виглядаєте, і як би натякаєте: Оберігайся, синку!». Застібає куртку і йде. А я стою перед дверима і думаю: що це було? Уже неприпустиме панібратство або довірчі стосунки?
Я часто стою і думаю… і тільки хочу дати синові по мізках, як згадую поради фахівців. А там все так страхітливо. Зараз всюди пішла тема, мовляв, у стосунках з дітьми головне – безумовна любов. «Не треба нічого робити особливого – досить дітей ПРОСТО ЛЮБИТИ». І, звичайно ж, «Приймати такими, якими вони є». І їх дорослішання і їх швидкий виліт з гнізда, відразу мати на увазі – прямо з памперсів. Ще стежити за тим, щоб не нав’язувати свою волю, не транслювати свої очікування, не повчати та не тиснути – адже «їм і так важко».
А нам?
Або ось ще: «Якщо ви хочете дізнатися, як допомогти своїм дітям, – відчепіться від них!» (Джордж Карлін)
Я читаю книги та статті про психологію дітей, дитинство, стосунки… Батьки у всіх цих статтях – це такі болячки на тілі вільної особистості дитини. І ще перешкоди її розвитку — плутаються під ногами, роблять недоречні зауваження і нагороджують комплексами.
Відкриваєш поради по спілкуванню, а там суцільно «не лізьте до дитини з розмовами, поки вона сама вас не запитає», «не робіть зауважень», «не контролюйте! Довіра — ключ до вашого майбутнього добробуту».
І описуються кошмарні наслідки батьківських помилок. Плюс спогади зірок, цитати з біографій та історії з життя, де батьки безсоромно скалічили, знівечили, споганили дитинство і продовжують псувати дорослість… Повний капець.
Всі ці поради вбили мою впевненість, мою віру в інтуїцію, збили з пантелику… Читаєш-читаєш і починаєш думати, що оптимальний варіант – взагалі не потрапляти дітям на очі. Сховатися, щоб не нашкодити. Не зірватися, не спроектувати свої страхи, не ляпнути нетактовність, не завдати психотравму. Адже воно так все позначається на їхньому майбутньому…
Читайте також: “Любіть дітей обережно”. Прочитайте цей лист, якщо ви бажаєте своїм дітям щастя!
З іншого боку, кажуть психологи, якщо батько тільки годує, одягає-взуває і підтирати соплі – це не виховання і вже тим більше не спілкування, а тупо «тільки догляд». Я так зрозуміла — тільки доглядом займаються найвідсталіші – в емоційному, а, можливо, і в розумовому плані батьки.
І ніяк не можу придумати, як давати дітям спокій, щоб вже точно не травмувати. І як розмовляти на абстрактні теми, щоб з мого боку це не було «лише доглядом». Як виражати свої емоції, щоб діти знали, що вони в мене в принципі є, але водночас, щоб потім не хотілося взяти свої слова (і крики) назад. Як не транслювати, не нав’язувати, не контролювати, не боятися. Саме тому, що я їх люблю – я не знаю. Люблю ПРОСТО і БЕЗУМОВНО.
І ось переживаєш, трясешся, говориш не ті слова, а 15-річна дитина у відповідь різко зауважує: «Ти поводишся не по-дорослому!». А я не знаю, як це – правильно, по-дорослому, без спричинення збитки. І поруч немає тих, хто точно знає і впевнений, а є тільки ці дурні книжки, статті та останні дослідження англійських вчених. А вони показують весь час різне!
І це у багатьох так. Тати втекли, а якщо і ні, то так само не знають, як не нашкодити (або самостверджуються і шкодять, анітрохи не боячись покалічити). Розгубленість панує в рядах батьків, у них безліч питань, на які всі відповідають по-різному. По-новому, по-старому, традиційно, несподівано. І як знати, на що спиратися, якщо немає під рукою гіллястих сімейних традицій, зразка поведінки, немає старших чоловіків, дідусів-бабусь, великої родини, великого будинку… А є тільки ти й твій хлопчик. І вразливість – твоя і його. І треба нагадувати собі, що ти — доросла, ти його Мама. І це твої уявлення про добро і зло він вбере, і твої слова коли-небудь стануть його «внутрішнім голосом».
Я думала, що виховання відбувається природно. Що діти – це виклад власного життя на чистовик. Що можна читати їм хороші книжки, цілувати в маківки й попки, надихати на вчинки власним прикладом і заразливо сміятися.
Мовчати про нехороше, ховати негарне, не вносити в будинок не корисне, а складне роз’яснювати – мудро і своїми словами. Тобто, з одного боку вкладати, з іншого – захищати. І вийде людина, — нова, чиста, шовковиста, твоя власна.
А виявилося, що нічого вони не чують з цього – читай, чисть зуби, одягни капці. Зате народжується з цілим набором вже готових схильностей, уподобань, антипатій, талантів, кривлянь, зі страхом води або висоти, здібностям до мов і тягою до жіночої статі.
І десь, глибоко всередині дитини, вже записано і ваше розлучення, і розлучення бабусі з дідусем, і може навіть загибель прадідуся в катівнях ЧК. Та не хоче вона книжки читати й все, що ти вважаєш добрим, – не хоче. І ти нічого не можеш з цим зробити. Вона хоче дивитися огляди ігор на youtube, стежити за відеоблогами, які ведуть 18-річні мільйонери. А сорочку, яка тобі подобається, не вдягне, ні за які пряники. Зате весь час буде їсти чіпси, гумовий мармелад, жуйки, пити колу – коротше, все з добавками, мало не отруйними. Мовчати? Втирати про здорове харчування? Показувати власним прикладом? Показую. З’їдає моє здорове, виходить і купує все інше…
Як його захистити, якщо весь зовнішній світ заповнений рекламою харчових добавок – яскравою, красивою, з зірками футболу. А ще це, моє улюблене – «Обмежуйте його перебування в мережі». Так у них в школі вай-фай! Колізії – «Батьки та діти» відпочивають. «Треба просто любити». Чудово.
Думаю, гаразд, відпускаю ситуацію, довіряю і не буду однією з цих матусь у яких матусині синочки. «Синочку мій! Ти з’їв бутерброд? А шкарпетки одягнув?». Вирішила не класти всю себе на вівтар служіння дітям, щоб вони потім не говорили, що мати «ростила нас щосили, бо особисте життя у неї не склалося». Окей. У мене багато справ, стосунків, інтересів та інших завдань, крім турботи про дітей. І дорослішання сина я намагаюся прийняти. Я над цим працюю і розумію, що прийняти його неможливо. Але можна удати, що приймаєш. Мабуть, хороші мами удають талановито, погані кажуть: «чому я повинна?» і дають запотиличник. Я поки посередині.
Ну не можу я талановито відреагувати на його схвальне: «у Маші попа, як горіх. Так же?». (Варіанти реакції: 1.«І то правда»; 2.«Жіноче тіло – це храм, і порівняння з горіхом мені не подобається»; 3. Просто любити). І не можу талановито промовчати, коли знаходжу сигарети (ні, не спеціально лажу по кишенях, просто натикаюся). Я спочатку кричу: “Як? Ти куриш? Як ти можеш?” Потім згадую, що треба говорити про свої почуття, а не про його моральні якості, плутаюся, не можу сформулювати «я — висловлювання» (за Гіппенрейтер) і в результаті закінчую чимось середнім: «Ти хоч розумієш, як я себе почуваю?» І це риторичне питання, тому що ясно, що не розуміє.
Або от, він узяв і несподівано напився. Може, тільки для мене несподівано. Причому на дні народження мого друга, а його старшого товариша. Чоловіки в компанії сміялись над моєю розгубленістю, просили навіть не лаятися і нервувати, дуже смішно згадували, як хто перший раз пив, п’янів і попадався батькам. Всім було дуже весело. На наступний день дзвонили навздогін і запитували: «Ти ж не намагалася його виховувати, коли він прокинувся?» «Дай йому подорослішати!», «Йому потрібний нормальний чоловічий струс!» Вони були на його боці. І припускали, що я представляю ворожий жіночий табір.
Ну я промовчала. А то одне невірне слово, і ось ти вже горе-мати.
А потім він повернувся з новорічних гастролей і прямо з порога побіг дивитися, які подарунки Дід Мороз, або хто поклав йому під ялинку. Ну натурально! Прямо з вокзалу, прямо в черевиках. А Дід Мороз нічого не поклав, бо він же думав, що хлопчик виріс і більше зацікавлений в готівці, ніж у перев’язаній стрічечкою коробочці під ялинкою. Я переоцінила його дорослість.
А ще було так. Вийшла з душу, ніч, всі сплять, тиша, дісталася до ліжка, – і тільки зібралася впасти, як – раз, і знизу хтось хапає мене за ногу! Серце в п’яту, а це не хтось, а дорослий син, який в цілому задоволений операцією, але вилазячи з-під ліжка, висловлює і нарікання: «Чому ти так довго з ванни не йшла? Я тут годину лежав, мало не заснув». Щоб схопити мене за ногу. А я взагалі думала, ми з ним наразі не розмовляємо – не пам’ятаю за що, здається через сидіння «в телефоні» за обіднім столом.
Природно, потім півночі не спала від переляку і всяких думок. Як же так примудритися – і відпускати, визнавати його дорослість, підтримувати чоловіка всередині нього, дозволити наробити помилок, набити свої шишки й тут же класти подарунки під ялинку, пам’ятаючи, що він дитина? Як розмовляти – щоб не читати нотацій і не впадати в панібратство, не палити з ним на сходах… І як «не робити зауваження в грубій саркастичній формі, а розмовляти впевнено, спокійно, авторитетно і повторювати все тільки один раз» (за Лабковським).
А ще краще так «вміти поставити себе», щоб «я тільки гляну» – а всі вже знають, що десь облажались, і біжать виправляти. І як ніколи не питати про уроки, оцінки, «про що ти тільки думаєш», «від цього залежить твоє майбутнє, а ти…». А, в особливо поворотних моментах, вміти сформулювати, щоб він потім своїм онукам розказував: «на все життя я запам’ятав, як мати мені сказала»… А поки, як перестати відчувати себе, ніби на іспиті, і найбільше на світі не боятися накосячити?
У 16 головна емоція – очікування, великі надії, передчуття подарунків. Як, ніби життя – це грандіозний день народження, який хтось для нього таємно готує, придумує сюрпризи. Мам, а яким буде торт? А свічки? А салют буде? І головне – хто прийде в гості? Можна сказати, що я хочу?…
Ну, на День Народження ти ще зможеш йому щось запропонувати… А далі?
Далі життя.
Селінджер придумав цей образ «стерегти хлопців над прірвою в житі». «Маленькі дітлахи грають увечері у величезному полі, у житі. Тисячі дітлахів, і довкола – ні душі, жодного дорослого, крім мене. А я стою на самому краї скелі, над прірвою, розумієш? І моя справа – ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися в прірву…» Він хотів їх ловити. Мені здається, материнство – це воно і є. Сидіти над прірвою, намагатися не впасти туди самій, і якщо дитина біжить до прірви, знати, що її єдиний ловець над прірвою – це особисто ти. І у тебе немає ловців, є тільки порадники.
А скільки не читай розумних книжок з правилами, скільки не обіцяй собі не матюкатися… З близькими людьми в найважливіші моменти емоції б’ють через край, і все пропало. Особливо з дітьми. Найчастіше. Майже завжди. Тому, що ці люди – найближчі, ти їх любиш, а любов – це, чорт забирай, почуття!
А я всього лише людина.
У вас теж так?
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
