“Стільки сил витрачено даремно!” – мабуть, один з найпоширеніших вигуків батьків, чиї надії на майбутнє їхньої дитини не виправдалися. А чи маємо ми взагалі право на такі надії й що робити, якщо вони зруйнувалися, — в колонці журналіста і мами трьох дітей Анни Кудрявської-Паніної.
Мій син напередодні свого шостого дня народження зводив мене проханням: “Відведи мене в шахову школу!”. Він був одержимий шахами з того самого моменту, як мій батько — сам у минулому першорозрядник — вперше показав йому дошку. У день народження він отримав в подарунок новенькі шахи та підручник для дітей його віку, а ще через тиждень збулася його мрія — ми прийшли в спортивну шахову школу.
Норми четвертого і третього розрядів (до речі, в цьому виді спорту розряди не діляться на дитячі та дорослі) він виконав чи не підряд, в початковій школі здолав другий, потім перший і до підліткового віку став кандидатом у майстри спорту, займаючи перші та інші призові місця в міських і обласних змаганнях у своїй віковій категорії. “Мама, я насолоджуюся цими шахами”, – говорила мені дитина на зорі своєї спортивної кар’єри.
Чи покладали на нього великі надії тренери? Звісно! Що думала і відчувала я, вкладаючи у велику справу його маленького життя всі сили та душу (не кажучи про кошти, необхідні для поїздок на змагання)? Уявляла його майбутнім Крамником? Чи бачила його у своїх мріях якщо не чемпіоном світу, то вже точно іменитим гросмейстером? Безумовно.
А він їм не став. Він навіть не став майстром спорту. Тому, що шахи в один прекрасний день кинув. Просто перестав ними насолоджуватися.
Більшості батьків така причина не просто здасться недостатньою, вона і причиною взагалі не здасться. Як кинув гурток? Як це — піти з музичної школи за два роки до випуску?! Що значить, не буду вступати на юридичний, хочу бути стюардесою?! Вийти заміж за Сашка? Та тільки через мій труп!
Я, звичайно, перебільшую. Хоча, не факт. Практикуючі психологи могли б розповісти вам безліч неймовірних історій на цю тему. Коли батьки не можуть змиритися з тим, що діти не виправдали покладених на них надій, і тиснуть, ламають, не дають йти своїм шляхом, а потім, коли діти все ж роблять по-своєму, ніяк не можуть впоратися з розчаруванням, що їх здолало.
Що ж рухає всіма нами, батьками, коли ми нав’язуємо дітям своє уявлення про їхнє “прекрасне” майбутнє і наполегливо намагаємося “заподіяти їм добро”? А нічого хорошого, як це не прикро. Нами рухають наші власні страхи, амбіції, стереотипи, установки й почуття провини. Що скажуть люди; я не зміг вступити в крутий вуз, нехай у нього вийде; бути перукарем непрестижно; в нашій родині всі закінчували тільки КПУ, який будівельний вуз; я не виправдала мамині надії, не стала балериною, пішла з училища; вона не має права кинути музикалку, потім буде шкодувати, як я. І так далі, і так далі … Одним словом, мама знає, як треба! Мама життя прожила. І твоє проживе!
Чи може з такого сумнівного набору скластися щось путнє? Дуже навряд чи.
Які надії батьків найчастіше не виправдовують діти: не так добре вчився, не туди вступив, кинув секцію, гурток, школу, вуз, не там працює, не на тій одружився.
Тільки ось чому ми вирішили, що наші діти роблять не те і не так? Звідки беруться наші очікування? З чергової установки, прийнятої в суспільстві: діти нерозумні, вони не знають, як краще, без нас вони не впораються, їх треба направляти, наставляти, інакше вони зіб’ються з вірного шляху і не досягнуть успіху. Успіху, який успіхом вважаємо ми — дорослі, а зовсім не вони самі.
Батьків лякає самостійність дитини у виборі, їх взагалі багато лякає, вони керуються зовнішніми орієнтирами, тому що їхні власні не сформовані або зламані. І вони з благих спонукань якраз і не дають дитині вибудувати внутрішні орієнтири. Замкнуте коло.
Чим вищі очікування батьків, тим сильніший стрес, якому вони піддають власну дитину і самих себе. Ось що кажуть діти, що “не виправдали надій”: “У мене все так, як хочеться мені. У чомусь я помилялася, потім виправляла. Мама з татом вважають, що я живу в злиднях і горі … Я не відчуваю ні злиднів, ні горя … Просто їх надії — це був всього лише один з варіантів, я вибрала інший, і була вигнана з дому, ну ок. В результаті все добре, і ми навіть спілкуємося з батьками, але вони зовсім не бачать, що можна зробити свій власний вибір, і він може виявитися найкращим для тебе”; “Я дитина, яка не виправдала надій. З “не тою”людиною живу щасливо 20 років, той інститут мені даром не потрібний, поїхала жити в село і пасу кіз (о, боги). Як підсумок — з батьками майже не спілкуюся, тому що це моє життя, і я живу його так, як подобається мені”; “Мама змучила мене докорами та невдоволенням. Результат: повний розрив стосунків. Такий тиск неможливо витримувати”; “Якщо не припините насаджувати дітям свої ілюзії, як їм проживати їхнє життя, діти або будуть вам брехати безбожно, або відвернуться від вас і втечуть при першій можливості. І щасливого їм шляху, чесно кажучи”.
Розривають стосунки й діти, які не бажають продавлюватися під батьківські уявлення про них. І самі батьки в “покарання” за чорну невдячність відкидають дітей, що “оступилися”. Чи не занадто дорога ціна для наших надій?
Але не всі здатні протистояти тиску найулюбленіших і авторитетних в житті людей, особливо в дитинстві. Саме так і звикають жити, не слухаючи та не чуючи власних потреб і бажань, керуючись чужими, зовнішніми орієнтирами та установками. Замкнуте коло номер два.
Але все ж, як впоратися і пережити розчарування, якщо надії були та зазнали краху?
По-перше, живіть своїм життям: ваше дитинство вже прожито, юність теж, не намагайтеся повторити або переграти свій шлях, замінивши себе своєю дитиною. Частіше згадуйте, що ваша дитина — не ви, і приймайте її такою — іншою. Не думайте, що без вашої вказівки вона пропаде: дитина — не деструктивна по натурі істота, вона здатна стати самодостатньою особистістю і без батьківського повідця. Не треба йти шляхом вашої дитини попереду неї або за нею — йдіть поруч. І кінець кінцем, дозвольте їй вибирати та помилятися. Без страху бути вами знедоленою.
Мені було непросто змиритися з вибором сина і з моїми мріями на тему, ким би він міг стати, якби не кинув шахи. Я кілька разів перепитувала його, чи впевнений він у своєму рішенні. Я думала про це досить довго і, звичайно, переживала. І … пережила. Як і потім ще не раз, поки моя старша дитина шукала свій шлях, та й шукає досі. У якийсь момент я твердо собі сказала: це її дорога і то, як вона по ній йде, зовсім не обов’язково повинно влаштовувати мене.
Читайте також: 19 історій з дитинства, які краще психолога пояснять, звідки ноги ростуть у наших комплексів
Які у мене зараз надії на моїх дітей? Найголовніші: я, як будь-яка мама, хочу, щоб вони були здорові та щасливі. І, звичайно, я розумію, що якщо, не дай Боже, щось піде не так, це ніяк не вплине на мою до них любов.
Ні, я зовсім не мудра і правильна, мій шлях прийняття власних дітей з усіма їхніми “милими особливостями” теж не був простим. Мені дуже подобається дійсно мудра фраза однієї невідомої мені мами, яку її дочка привела в інтернеті: “Єдине, що вона (дочка — прим. Авт.) мені прямо ось повинна — це бути живою. Це вона мені зобов’язана”.
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
