У палаті на обстеженні для безнадійно хворих ракових пацієнтів, лежали двоє: жінка сорока п’яти років і дівчинка чотирьох, а може, п’яти років.
У дівчинки був рак мозку, запущена четверта стадія. Дівчинка була сиротою і недавно привезена з дитячого будинку в лікарню. Коли в дитячому будинку зрозуміли, що більше не можуть чути її стогони, крики, і напади хвороби стали повторюватися з лякаючою швидкістю, було прийнято рішення відвезти дівчинку в цю недорогу лікарню, де зазвичай і збирають всіх безнадійно хворих, вже вмираючих і просто бідних, нікому з родичів не потрібних людей.
Дівчинці залишалося жити в цілому десь тиждень — сім днів, коли в її, відокремлену від усіх, палату, поклали ще одну пацієнтку, жінку сорока п’яти років з раком легень, який перейшов уже в вторинний рак кістки, з прогресуючими метастазами. У цієї жінки теж нікого не було з рідних і близьких. Ну, як не було …
Коли вона була молода, у неї був наречений, але коли вона завагітніла, наречений відреагував вкрай негативно, сказавши, що зараз саме час робити кар’єру, а не дітей, і наполіг на аборті, під час якого були пошкоджені дітородні органи жінки, і вона залишилася безплідною на все своє подальше життя. Наречений через якийсь час «розсмоктався», як хірургічний рубець, також болісно і не безслідно. Мати цієї жінки померла, батька вона ніколи не знала, та й не хотіла знати, отож і жила з того часу — самотня і зранена душею, поступово стала ненавидіти всіх заміжніх і вагітних жінок, потім стала ненавидіти всіх дітей, потім, взагалі, всіх.
Курила багато і страшно. І ось вона, безнадійно хворий пацієнт, знаходиться в клініці для «вмираючих». Скоро її нікчемне життя нарешті закінчиться, але чому її обов’язково треба було класти в одну палату з цією вічно стогнучою, крикливою дитиною, що без кінця кличе маму?! Жінка не розуміла. Дівчинка її дуже сильно дратувала, злила, в серці жінки давно не жило вже співчуття до чийого-небудь горя і болю, тільки власні біль і образа на життя і жили в її душі.
На другий день їх спільного проживання в палаті стогони дівчинки ставали все нестерпнішими й нестерпнішими для жінки, а її плач за мамою, такою коханою і бажаною, і зовсім рвав серце і рани жінки до крові та на шматки.
«Ні, я більше не можу це терпіти, — крізь зуби бурмотіла жінка, — коли ж ця нестерпна дівчинка помре? Мені нудно від своїх болів і нападів, а тут вона і день і ніч ниє, стогне, кличе маму … Перевести мене з цієї палати ніхто не переведе, я ж з «скоро вмираючих» пацієнтів. Ця маленька дівчинка не приходить до тями, і зовсім мене дістала … Не можу так більше, не можу. Чуєш, Господи, може, досить знущатися з мене? Ти мені навіть умерти спокійно не даєш, але я покажу тобі, я покажу! Зі мною жарти твої не пройдуть!» – так скреготала жінка, потім у неї почався напад, і вона втратила свідомість від болю.
«Мама. Мамо, ти прийшла, нарешті»
Вночі, на третю добу, коли жінка прийшла до тями, вона вирішила відключити той апарат, що підтримував ще видимість життя в дівчинці, і тим самим, позбавити й себе, і цю нещасну від спільних страждань. Жінка підійшла до ліжечка дівчинки. Та тихо стогнала. Здавалося, що стогін став як повітря для цієї дівчинки. Щоб відключити апарат, який підтримує життя в дитині, жінці треба було нахилитися над дівчинкою, і у самої шийної артерії, поруч, витягнути клапан.
Коли жінка нахилилася і взяла пальцями потрібний їй клапан, дівчинка вперше за всі ці дні замовкла, затихла, потім радісно відкрила свої очі й сказала: «Мама. Мамо, ти прийшла, нарешті». Обняла тремтячу над собою жінку і заснула тихо, спокійно, жодного разу не застогнавши.
Жінка застигла на місці. Все ще тримаючи нещасливий клапан в руці. Їй було дуже незручно стояти в такій позі над дівчинкою, що обійняла її за шию, але вона стояла. Довго стояла. Ноги затекли, і руки теж. Вона плакала, тихо плакала, щоб не розбудити дівчинку. Дівчинка рук своїх не рознімала. Здавалося, вона ніколи взагалі їх не розніме. Через деякий час жінка знайшла можливість акуратно прилягти поруч з дитиною серед усіх цих трубок і катетерів. Потім і вона заснула.
Прокинулася жінка від незвичного для неї почуття пильної уваги. І правда — на ліжку сиділа дівчинка, вся в трубках, нечесана, зі смішними скуйовдженим волоссям, і пильно, майже не кліпаючи, дивилася на жінку.
Коли жінка прокинулася, дівчинка серйозним голосом запитала:
– Мамо, ти де так довго пропадала? Я вже зачекалася тебе тут!
Що вдієш, а відповідати-то треба якось. І жінка сказала:
– Дочко, твоя мама багато працює. Я тільки вчора з відрядження. Може, припиниш мене відчитувати й обіймеш?
Тут же вся серйозність дівчинки пропала без сліду, вона посміхнулася всім своїм ротом з молочними нерівними зубами, і кинулася мамі на шию.
– Я знала, що ти прийдеш за мною! Я знала! Я одна тебе чекала! Всі говорили, що у мене немає мами, немає тебе, ти уявляєш? Але я їм не вірила. А ще вони говорять, що я скоро помру! Теж неправда. Їм що, більше робити нічого, Мам, як тільки залякувати людей? – так шепотіла дівчинка на грудях у жінки й просто не могла зупинитися.
Поки дівчинка шепотіла слова і притискалася до грудей жінки, остання гірко думала про те, що хвороба поруч, причаїлася, і чекає свого часу, тільки на коротку мить давши дівчинці щастя знайти матір, хай і не справжню, і таку ж безнадійно хвору і змучену.
«Боже, що за нову хитрість ти придумав мені на прощання ?! До чого цей сарказм, а?» – думала жінка. Але однією, вільною рукою, вона невпинно й ніжно гладила пухнасте скуйовджене волоссячко на голові дівчинки (через свою бідність дівчинка уникнула лікування хімічними засобами: хворобі просто давали йти своїм ходом, і тому нічим не опромінювали дитину, і тому пухнасте волоссячко на голові так смішно стирчало на всі боки).
На хвилину дівчинка замовкла — починався напад головного болю. Злісний і болісний. Малятко ніяким чином не показувала, що у неї щось болить, але жінка-то знала. Вона сказала дівчинці:
– Доню, ти давай, тихесенько приляж зі мною поруч, і я тебе ось так обійму, і ми будемо лежати разом, добре? Давай відпочинемо!
– Так, мам, давай, тільки я очі закривати не буду, така ти у мене красуня!
Маленька лягла на бік так, щоб весь час бачити маму, дивилася, намагаючись якомога рідше блимати, і посміхалася, намагаючись не показати, що у неї болить і розривається зсередини голова. Це можна було зрозуміти тільки по сильно стиснутим щелепам дівчинки: нерівні молочні зубки міцно стиснули «ворітця» рота, і не дозволяли жодному стогону вирватися назовні. Так і заснула дівчинка, з зімкнутими щелепами, весь час посміхаючись. Вночі почалася криза. Лікарі прийшли, розвели руками, помахали співчутливо головами над тілом дівчинки, сказавши, що кінець близький, і вони нічого не можуть зробити. Їм дуже шкода.
Читайте також: Це Любов….
Дівчинка металася в маренні, не приходячи до тями. Жінка весь час сиділа поруч, не випускаючи зі своєї руки ручку малятка. Всі власні напади та болі жінки відійшли кудись на далекий план, а вона не відчувала їх зовсім. Вся її життя, все почуття, що залишилися ще в тілі, зараз були віддані дівчинці, і належали вже не самій жінці, але малятку, що металося в маренні. Жінка запам’ятовувала кожну рисочку тіла своєї довгоочікуваної дочки. «Боже, яка вона у мене гарненька, — думала жінка, — яка смішна і сильна водночас. Маленька, правда, але хіба це біда».
Жінка спробувала помолитися, але жодної молитви не пам’ятав її мозок. Навіщо їй були потрібні молитви, коли не було в її житті сенсу? Раніше. Але тепер. Ах, як все не вчасно, невпопад. Тоді жінка знову заговорила з Богом на тій мові, що знала. Тими словами, що вживала і раніше в бесідах і образах на нього, але тільки тепер щось змінилося. Не було закидів і образ, не було погроз і проклять на словах жінки, але були вистраждана мудрість, чистота смирення і … паросток могутньої любові:
– Боже, я багато разів говорила тобі погані, образливі слова. Якщо можеш, прости. Я ненавиділа життя і себе, прости. Я не вміла і не хотіла любити — прости. Нічого не прошу для себе, і немає в моєму серці жалю до себе, що так довго отруювала життя моє. Хочу тільки сказати: що б ти не вирішив, нехай буде так, як тобі треба. Якщо можна, то забери біль донечки моєї, і дозволь мені розділити її біль зі своєю, бо нічого страшнішого немає на землі людській, ніж матері бачити муки дітей її. Спасибі, Боже, що вислухав, я знаю це.
На наступний ранок дівчинка затихла зовсім. Не кидалася, не стогнала, не рухалася. Жінка зрозуміла, що дитина померла, але знову не народилося в серце жінки образи на Бога, бо тепер вона стала справжньою матір’ю, і хотіла тільки одного: щоб її дитя не знало мук, будь то на землі або ще де-небудь. Тихо дивилася вона на обличчя дівчинки своєї, таке чисте і спокійне. І посміхалася.
Але дівчинка відкрила очі й сказала:
– Мамо, ти можеш знайти мені альбом для малювання і кольорові олівці? – вид у неї був дуже серйозний, бровки насуплені, в очах — думка.
«Моя дитина жива, — подумала жінка, — жива моя дівчинка». Радість, що прилила до її серця, була такої сили та могутності, що, здавалося, її зараз розірве на місці від щастя, і це не дивлячись на те, що жінка не спала кілька діб поспіль, перенервувала. Ну, про те, що вона сама з вмираючих ракових хворих, жінка просто забула. Що їй до хвороби зараз, коли її малятко так наполегливо вимагає собі альбом і олівці …?
– Сонечко, ти як себе почуваєш? – ласкаво і незвичайно ніжно запитала вона.
– Мамочко, як ніколи добре, а тепер, коли ти повернулася з відрядження, взагалі, тільки те й роблю, що відчуваю себе добре, але вчора мені снився сон: прилетіло два чорних дракони до мене, і хотіли спалити моє ліжечко. Я сказала одному з них, що у мене є мама, і показала кулак. Навіть два кулаки! – дівчинка міцно стиснула кулачки й виставила їх люто вперед, — ось так саме їм я і показала! Той дракон, що вивергав на мене вогонь, злякався і сказав, що йому тут більше робити нічого.
– Звичайно, дочко. – Жінка попросила медсестру купити все те, що просила її дочка. І коли альбом для малювання лежав на колінах малятка, запитала:
– Донечко, ти дозволиш мені ненадовго відлучитися по роботі?
– Звичайно, мамо, тільки приходь скоріше.
Жінка замовила таксі й поїхала у свою квартиру. Там вона найняла робітників, щоб вони привели її закурену квартирку в нормальний вигляд — у самої жінки сил поки все-таки було замало. Вона купила багато кімнатних квітів, і попросила сусідку поливати їх частіше, поки вони з дівчинкою не повернуться додому. У тому ж, що вони вийдуть з лікарні для приречених, жінка тепер не сумнівалася.
Коли вона повернулася в палату, дівчинка показала їй свої перші малюнки.
– Ось він мій дракон, що весь час смажив мене у своєму вогні, поки ти не повернулася з відрядження. Він дуже чорний і брудний, у мене навіть олівець закінчився, поки я замальовувала його. Ось другий дракон: він сірий і пухкий, цей дракон літав над твоєю ліжечком, мама! Поки я їх малювала, мій дракон сказав мені взяти ластик, і стирати його поступово з листочка. Це дозволить нам з тобою вийти звідси скоріше! Він так сказав. Ти не повинна мені допомагати, це він теж сказав. Це моє завдання. Я впораюсь.
Дівчинка посилено працювала ластиком, і не збиралася більше вмирати. Минув тиждень, пройшов другий, лікарі взялися робити томографію і рентгенівські знімки з обох пацієнтів, що все ще жили, всупереч встановленим лікарями термінам і графікам. Знімки показали, що пухлини мозку, метастази в кістках і нарости на легеневій тканині розсмоктуються з неймовірною швидкістю! Незрозумілий процес …
Чудо! Чи можливо це?!
А дівчинка все стирала і стирала ластиком з паперу двох грізних драконів: чорного і сірого. І робила це з великим старанням, ретельністю та успіхом. Незабаром від драконів не залишилося і сліду — всі стерті. Вторинні рентгенівські знімки показали взагалі неможливе — повна відсутність пухлин і метастаз — повну ремісію. У цих дивних пацієнтів взяли аналізи для досліджень і, можливо, майбутніх сенсаційних відкриттів, і відправили з лікарні, оскільки ця палата була необхідна іншим безнадійно хворим людям. Мати з донькою повернулися до рідного дому, і більше ніколи не розлучалися надовго.
І тому, ми скажемо в кінці оповідання: люди, всі ваші хвороби беззахисні перед вашою ж енергією любові. Повірити тільки треба в себе, в те, що ти сильний і здатний любити. Сенс життя не в тому, щоб вилікуватися, а в тому, щоб своє тепло і ніжність безперестанку дарувати собі, іншій людині, своїй родині, Землі-планеті, що здригається в муках від діянь людини. І дарувати любов треба безкорисливо. Всім серцем. Будьте щасливі!
Моя дитина
За матерілами
