У нашому мовленнєвому спілкуванні багато правил і умовностей. Для дорослих це природно, а ось діти часто не розуміють, чому не все можна говорити вголос. Згодом і вони, звичайно, в усьому розберуться, але краще допомогти. Так і дітям буде простіше навчитися, і дорослим хоча б частини незручних ситуацій уникнути.
У житті кожної сім’ї настає момент, коли мовлення дитини вже досить розвинене для того, щоб бути активним слухачем і співрозмовником, а ось життєвого досвіду ще замало. Оцінити ситуацію, передбачити реакцію людини на слова і зрозуміти її переживання вони ще не можуть.
«Тітка Олена, ви не сумнівайтеся, виходьте заміж, а то іншого шансу з вашою зовнішністю не буде», – дбайливо передає Миша сусідці думку мами та бабусі.
«Дідусь, ти все хворієш і хворієш, скоро, напевно, помреш. А кому папуги віддаси?» – цікавиться Юля.
«Ви до нас в гості прийшли? А гостинця не принесли? Ну, тоді можете грошей дати», – пропонує маленький Денис.
Що в таких випадках залишається робити батькам? Вибачитися за дитину і розрядити обстановку (хоча багатьом дорослим часто хочеться просто провалитися крізь землю). Потім, залишившись сам на сам, доступно пояснити дитині, що в даному конкретному випадку вона сказала не так.
Це якось незрозуміло…
Є всього дві установки, що пояснюють, що говорити можна, а що ні.
Перша: Ми повинні намагатися не ображати інших людей і не доставляти їм неприємності.
Друга: Ми повинні думати про те, яке враження створюємо про себе і свою сім’ю в оточуючих.
Це начебто просто, але дуже вже суперечливо. Одні й ті ж слова можуть викликати то радість і задоволення, то гнів і образу. Катя, наприклад, вміє компліменти говорити: «Ви, тітка Люба, в цій сукні така товстенька пампушка». Мама відправляє Катю в дитячу кімнату. «Дивно, — думає Катя, — однорічну сестричку так часто називають, і вона сміється — особливо коли ще за щічки чіпають». Зрозуміти таку різницю дітям практично неможливо. Тільки у підлітковому віці, коли почуття стануть глибшими та диференційованішими, дитина зможе дійсно проявляти чуйність. Адже тепер вона і сама відчуває весь спектр дорослих переживань і розрізняє сотні відтінків різних емоційних станів.
Друге протиріччя для розуміння ще складніше. Щоб зробити для оточуючих щось хороше, іноді потрібно зробити дещо погане — збрехати. Правда, в цьому випадку це називається не брехня, а ввічливість і турбота. В іншому — ніякої різниці. «Не будемо засмучувати бабусю, скажімо, що її торт нам дуже сподобався», – каже мама, викидаючи засохлий бісквіт у відро для сміття. Відвертість і прямота дійсно бувають недоречними. Тільки ось кордони між справжньою брехнею і неправдою «корисною» дуже вже тонкі. Їх і дорослі-то не завжди помічають.
Тактовність у спадок
Якщо ви більше думаєте про кінцевий результат, тобто про те, щоб в майбутньому дитина вміла спілкуватися з різними людьми та в самих різних ситуаціях, то спеціально вам взагалі нічого не потрібно робити.
Доведено: у всьому, що стосується спілкування, діти швидше засвоять приклад близьких дорослих, ніж настанови та повчання.
Навіть спеціальні ігри та моделювання ситуацій не дають такого ефекту, як звичайне повсякденне спілкування. Ваші діти будуть чемні, доброзичливі до оточуючих і завбачливі рівно настільки, наскільки володієте цими якостями ви самі.
Діти здатні вловлювати найтонші нюанси в спілкуванні. І такі якості, як відкритість до людей, щирість, вміння запобігати сваркам і конструктивно вирішувати конфлікти, часто передаються з покоління в покоління. Як і негативні. Наприклад, лукавство часто виховується в сім’ях, які надають великого значення зовнішній благопристойності. Пристойності означають таку поведінку, щоб оточуючі думали про тебе добре і щоб виглядало все «не гірше, ніж в інших».
Підкреслена ввічливість і навіть улесливість поєднується з грубістю і сарказмом. «Яка мила собачка, ви дуже добра людина, так любите тварин», – каже бабуся знайомої. «Звихнувся на своїх собаках, і квартира — просто буда», – пояснює вона ж онукові, як тільки знайома відходить. «Ми вам так довіряємо, ви досвідчений лікар», – каже мама дільничного педіатра на прийомі, а потім дзвонить всім родичам, обговорюючи, «як не пощастило з лікарем — абсолютно неграмотна темна тітка».
Дитина такі правила ввічливості засвоює дуже добре — тим більше, що установки часто поєднуються зі строгістю і жорсткістю. «Що потрібно сказати?» – строго дивиться мама на дитину, домагаючись «спасибі» або «здрастуйте». «Згадуй, а то нічого не отримаєш!» – застосовує вона перевірений спосіб навчання. Доводиться згадувати, а потім і просто автоматично говорити все, що пристойно, — а раптом що. Дорослі задоволені: дитина, не говорить нічого зайвого і на тлі своїх ровесників виглядає дуже добре. Але надалі саме такі діти стають конфліктними та нетерпимими навіть до близьких людей. Вони в житті так і не дізналися, що таке справжня ввічливість і по-справжньому добрі стосунки.
Побічні ефекти
Соціальна тривога — досить частий розлад. Страх перед чужою думкою, незручність в ситуаціях спілкування, як ніби щось постійно робиш неправильно, — це ускладнює життя і дорослим людям. «Я постійно думаю, як виглядаю з боку, і це заважає мені в роботі. Наприклад, точно знаю, як зробити краще, але сказати не можу — боюсь, що будуть обговорювати. Батьки в дитинстві завжди говорили: «Думай, що про тебе скажуть!» Зараз я про це взагалі не забуваю. І пишатися, тут, звичайно, нічим».
Читайте також: Чарівна таблетка. Ліки проти стресу і тривоги
Все повинно бути в міру — особливо це стосується питань виховання.
Занадто жорсткі рамки поведінки, надто суворі повчання можуть обернутися не просто труднощами в спілкуванні, але і проблемами в стані здоров’я.
Група ризику — діти зі слабким типом нервової системи, ті, хто і так часто відчуває тривогу, невпевненість в собі та відрізняється замкнутістю. Їм буває достатньо одного слова, щоб виник страх перед оточуючими. Така дитина навіть зовні відрізняється від інших. У неї напружена спина, скуті руху, вона не відразу відповідає на питання, часто доповнює мову протяжним «е-е-е …» і червоніє. У майбутньому вона і вчитися може гірше, ніж дозволяють можливості. Правила і норми — річ, звичайно, потрібна. І засвоїти їх дитина повинна не тільки з користю для оточуючих, а й для себе самої.
Не намагайтеся навчити дитину всіх прийомів ввічливості якомога раніше. Багато речей все одно залишаться для неї недоступні. Наприклад, до 5, 6-річного віку дитина просто не в змозі зрозуміти сенс прохання що-небудь не говорити або, навпаки, про щось сказати. Вона може це зробити, пам’ятаючи ваше сувору вказівку, але може і забути.
Правило «Чим більше — тим краще» не підходить. Не намагайтеся добитися бажаного результату постійним навіюванням. У частини дітей це може викликати тривогу, а деякі саме в таких випадках відчувають потребу сказати «що-небудь таке». Використовують цей засіб в якості маніпуляції, розуміючи, що тільки так можуть звернути увагу на себе.
Не нагадуйте дитині про випадки, коли вона поставила вас у незручне становище. Почуття провини на відміну від розуміння соціальних вимог формується дуже швидко. Тим більше не варто накладати на малюка відповідальність за наслідки слів. «Ти сказав бабусі, що тато не живе з нами, і тепер вона в лікарні через тебе» – таке звинувачення не відповідає дійсності та несправедливе. Дорослі люди — вони на те й дорослі, щоб вміти розібратися з будь-якими своїми проблемами. А діти на те й діти, щоб поводитися безпосередньо і говорити все, що бачать, чують і думають.
Спокій тільки спокій!
«Мій перший шлюб розпався, я кілька років виховувала дочку одна. Потім зустріла людину, стосунки з якою складалися дуже добре. Його родичі запросили нас на ювілей, і Поліна, оточена увагою, охоче відповідала на всі питання і розповідала історії «з життя»: «Мама працювала стюардесою і познайомилася з татом. Вони так полюбили один одного, що прямо в літаку вирішили завести мене. А потім у мами був друг, він приходив до нас, але його дружина була проти …»- почула я і, не пам’ятаючи себе від обурення і сорому, стала кричати, щоб вона не говорила нісенітниці. «Але це не нісенітниця, — схлипувала вона, — так і було». Ми поїхали додому. Андрій сказав, що я сама винна — не треба було так на дитину накидатися. З ним ми теж посварилися … Мені й зараз неприємно це згадувати, хоча минуло багато часу і ми давно одружені. Коли збираються родичі чоловіка, уявляю собі, що вони про мене говорять. По-моєму, вони це не забули».
Швидше за все, не забули. Але не через інформацію, отриману від дитини, а через поведінку мами. До дітей ми ставимося поблажливо і розуміємо, що їх сприйняття дійсності може бути дуже своєрідним. А ось реакція дорослої людини на дитячі розповіді говорить багато про що. Було б краще просто відволікти дитину, зайнявши її чимось більш підходящим, ніж дорослі розмови. Або сказати, що вам теж цікаво послухати про себе такі неймовірні історії (а потім все одно чимось зацікавити). Ми більше пам’ятаємо те, що трапилося безпосередньо з нами, — це закономірність соціальної психології. «Чужі» події не викликають стільки емоцій, а тому забуваються швидко.
Моя дитина
За матеріалами
