За що можна вдарити дитину? А шльопнути по попі?
Моєму синові трохи менш як два роки, я ніколи не била його. Одного разу, коли йому було місяців 10, він вкусив мене за сосок. Це боляче. Навіть, мабуть, дуже боляче. Не встигла я подумати, що роблю, як моя рука злетіла, щоб гарненько шльопнути його. На підльоті до дитячої попи рука сповільнилася, якісь страшні сигнали встигли дійти до мого мозку, сила удару істотно знизилися. До щасливої попи Дениса долетів лише легкий хлопок, який до того ж пом’якшився памперсом. Малюк не зрозумів, що сталося: болю не було, тільки мама якось дивно сіпнулася. Він спокійно продовжив смоктати груди, засинаючи.
А ось його мама була далеко не так спокійна. Безліч думок крутилися в моїй голові. Як же так, думала я. Як же так? Зараз, коли йому немає і року, я шльопну його по памперсу, до двох років, коли він почне шкодити, я буду шльопати його по голій попі, щоб було відчутніше, а до п’яти що буде? Я стану бити його ременем? Або, може бути, краще проводом від телефону? І як ми будемо жити далі? Я ж завжди таврувала ганьбою тих, хто б’є дітей. Я божилася, що мої діти не будуть биті ніколи. Я вірила, що у нас в домі буде щасливий сміх, підтримка і довіра. Але як довіряти тому, хто б’є? Про яку підтримку можна говорити? Сміх? З чого раптом?
В цей неприємний для мене вечір я міцно задумалася. Чомусь згадався однокласник Миша, з яким ми разом ходили в перший клас. Миша був пухким і рудим, з абсолютно ясними очима і веснянками на обличчі. Зараз, побачивши такого затишного хлопчиська з доброї мордочкою, я б подумала: ах, який солодкий! А тоді ми з Мішею йшли зі школи та базікали про щось своє важливе і дитяче. Я сказала, мабуть, що щось робити не можна, а Міша розуміюче відповів:
“Ну так, не роби краще, а то ще поб’ють вдома”.
Я на це одразу ж повідомила, що ні, не поб’ють, звичайно, мене взагалі вдома не б’ють. І Мишко був вражений. Він кілька разів перепитав, чи справді не б’ють. Що, зовсім не б’ють? Взагалі-взагалі? Він не знав. Всі свої маленькі 7 років життя Міша перебував у впевненості, що б’ють всіх дітей. Що так треба, що це нормально.
З цього моменту його ставлення до мене змінилося. Я немов стала трошки королевою, трошки не такою, як усі. У мене з’явився маленький п’єдестал. Я стала трохи вищою за Мішу. Ще б пак, адже мене не б’ють батьки! Напевно, я якась особлива … Не знаю, що відбувалося в його маленькій рудій голові. Яку, напевно, теж били … Але я не хочу, щоб мій син дивився на інших людей від низу до верху тільки тому, що батьки не б’ють їх.
Напевно знайдуться ті, хто скаже: “Ага, це зараз ти така розумна. Він ще й шкодить не почав. Ось почекай, він трохи підросте …” Я почекаю, так. Але ці пророцтва я чула і раніше. Вони не збуваються, якщо не вірити в них.
За що можна шльопати маленьку дитини?
За те, що він приносить мої кросівки й кладе їх на диван або на кухонний стіл, коли ми збираємося на вулицю? За те, що він хоче залізти на стіл і дивитися на всіх зверху?
А може, за те, що він бере пульт від телевізора і програмує його так, що ми потім не можемо зрозуміти, як все повернути назад? За те, що другий пульт він розбив, і тепер з нього випадають батарейки?
Читайте також: 9 принципів покарання, які не завдадуть шкоди самооцінці дитини
За те, що він чіпає розетку? За те, що мама не здогадалася надіти йому чоботи й потягла його гуляти в парк в кросівках, а він вимазався? За те, що в процесі зборів на вулицю йому захотілося прилягти на підлогу? Що у всьому цьому страшного? Чохли з дивана і забруднені кросівки можна випрати (і навіть на річку для цього йти не треба), за тусовкою на столі й тикання розеток можна стежити (почекає ваш недоварений суп), пульт можна заліпити ізолентою, а краще було відразу прибрати.
Я не шанувальник сліпого наслідування усіляким методикам виховання. Більш того, я зазвичай їх навіть не читаю. У мене є голова, інтуїція і любов — цього достатньо.
Але є книги, які допомагають зрозуміти, що і навіщо робить дитина. Книги Людмили Петрановської (“Таємна опору”, “Якщо з дитиною важко”) – це психологічні шедеври, написані простою людською мовою. Цікаво, з прикладами та поясненнями. Книгу “Таємниця опору” взагалі краще прочитати рази три перед народженням малюка. І потім кожні кілька місяців регулярно перечитувати. І не бити свою дитину, а розуміти її.
Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами
