Коли-небудь у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: “Милий, ти не зобов’язаний ставати інженером. Ти не повинен бути юристом. Це неважливо, ким ти станеш, коли виростеш. Хочеш бути патологоанатомом? На здоров’я! Футбольним коментатором? Будь ласка! Клоуном в торговому центрі? Відмінний вибір!”
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий полисілий клоун з плямами гриму на обличчі, і скаже: “Мамо! Мені тридцять років! Я клоун в торговому центрі! Ти таке життя для мене хотіла? Чим ти думала, мамо, коли говорила мені, що вища освіта не обов’язкова? Чого ти хотіла, мамо, коли дозволяла мені замість математики грати з пацанами?”
А я скажу: “Милий, але я йшла за тобою в усьому, я не хотіла тиснути на тебе! Ти не любив математику, ти любив грати з молодшими хлопцями”. А він скаже: “Я не знав, до чого це призведе, я був дитиною, я не міг нічого вирішувати, а ти, ти, ти зламала мені життя” — і розітре брудним рукавом помаду по обличчі. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: “Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі шукають винних. І, якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот”.
Він скаже “ах” і знепритомніє. На психотерапію буде потрібно приблизно п’ять років.
Або не так. Коли-небудь у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: “Не будь ідіотом, Владику, думай про майбутнє. Вчи математику, Владику, якщо не хочеш все життя бути оператором колл-центру”.
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий полисілий програміст з глибокими зморшками на обличчі, і скаже: “Мамо! Мені тридцять років. Я працюю в “Гугл”. Я впарюю двадцять годин на добу, мамо. У мене немає сім’ї. Чим ти думала, мамо, коли говорила, що хороша робота зробить мене щасливим? Чого ти добивалася, мамо, коли змушувала мене вчити математику?”
А я скажу: “Любий, але я хотіла, щоб ти отримав гарну освіту! Я хотіла, щоб у тебе були всі можливості, любий”. А він скаже: “А на хріна мені ці можливості, якщо я нещасний, мамо? Я йду повз клоунів в торговому центрі і заздрю їм, мамо. Вони щасливі. Я міг би бути на їхньому місці, але ти, ти, ти зламала мені життя” – і потре пальцями перенісся під окулярами. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: “Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі весь час скаржаться. І, якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот”.
Він скаже “ох” і знепритомніє. На психотерапію буде потрібно приблизно п’ять років.
Або по-іншому. Коли-небудь у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: “Я тут не для того, щоб щось твердити. Я тут для того, щоб тебе любити. Іди до тата, любий, запитай у нього, я не хочу бути знову крайньою”.
І на своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий полисілий режисер з тугою в очах, і скаже: “Мамо! Мені тридцять років. Я вже тридцять років намагаюся добитися твоєї уваги, мамо. Я присвятив тобі десять фільмів і п’ять вистав. Я написав про тебе книгу, мамо. Мені здається, тобі все одно. Чому ти ніколи не висловлювала своєї думки? Навіщо ти весь час відсилала мене до тата?”
А я скажу: “Любий, але я не хотіла нічого вирішувати за тебе! Я просто любила тебе, любий, а для порад у нас є тато”. А він скаже: “А на хріна мені татові поради, якщо я питав тебе, мамо? Я все життя домагаюся твоєї уваги, мамо. Я схиблений на тобі, мамо. Я готовий віддати все, аби хоч раз, хоч раз зрозуміти, що ти думаєш про мене. Своїм мовчанням, своєю відстороненістю ти, ти, ти зламала мені життя” – і театрально закине руку до чола. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: “Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі весь час чогось чекають. І, якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот”.
Він скаже “ах” і знепритомніє. На психотерапію буде потрібно приблизно п’ять років.
Цей текст — хороша профілактика нашого материнського перфекціонізму — прагнення бути ідеальною мамою. Розслабтеся! Як би ми не старалися бути хорошими мамами, нашим дітям все одно буде що розповісти своєму психотерапевту.
Автор: Світлана Хміль
