Що відчувають дівчата, які росли без присутніх поруч мами й тата, але з бабусями та дідусями? Чи інакше виховує старше покоління і як це позначається в майбутньому? Ми поговорили з трьома героїнями, які провели дитинство з батьками своїх батьків.

Дарина, 17 років

«Всі свої сімнадцять років я живу з бабусею і дідусем. Свого рідного батька я не знаю, та й знати вже не хочу. Мама у мене є, але коли мені було 2 роки, вона пішла влаштовувати своє особисте життя, залишивши мене на піклування бабусі та дідуся. Я досі не можу їй це пробачити.

Мама дзвонила раз в місяць, ніколи не давала гроші на якісь речі для мене. За весь час, поки я ходила в садок, мама зі мною гуляла лише кілька разів.

У перший клас мене проводжали бабуся і дідусь. Я тоді навіть не очікувала, що мама прийде. З одного боку, я була рада її бачити, але з іншого було дуже боляче і прикро. З того моменту мама стала з’являтися вдома, щось мені купувала, але це було для мене не так важливо, тому, що я все одно по ній сумувала.

Звичайно, проблеми виникають. Бабуся з дідусем народилися і більшу частину життя прожили у 20 столітті, тому у них своя мораль: як поводитись й що потрібно робити. Наприклад, для них неприйнятні татуювання, і я з ними дуже сильно посварилася через це, але вони потім зрозуміли, що забороняти в цьому випадку безглуздо. У нас кожен день бувають дрібні сутички через те, що я приходжу пізніше дев’ятої вечора.

Бабуся завжди добре ставилася до моїх друзів. Ніколи не говорила: «Не спілкуйся з тим або з цим». Коли я хворіла, вона постійно була зі мною — лікувала, готувала для мене супи.

Я ніколи не говорила бабусі та дідусю, що я не хочу з ними жити. Я завжди мріяла, щоб у мене були нормальні батьки, які проводили б разом зі мною весь свій вільний час, хотіла, щоб ми ходили гуляти сім’єю.

Коли ми з дідусем ходили в парк, я дивилася на щасливі сім’ї й просто заздрила, бо у мене такого не було.

Бабуся і дідусь з самого мого дитинства вчили мене, що правильно, а що ні, що добре, а що погано. Мене ніколи не карали. Якщо я завинила, вони зі мною розмовляли, питали чому, навіщо, для чого я це зробила.

Я їм дуже вдячна — за те, що вони мене не залишили, що вони завжди поруч, коли так потрібні. І я знаю, що можу звернутися до них в будь-який момент».

Катерина, 24 роки

«Мої батьки рано одружилися, обидва кинули університет, вирішили народити дитину, а вийшло відразу двоє — сестра і я. Батько швиденько покинув сімейне гніздо, на дворі були дев’яності, і сім’ю довелося піднімати бабусі, яка взяла відпустку за свій рахунок, і мамі, яка без освіти, пішла працювати на заправку оператором.

Бабуся взяла нас в Молдову — для того, щоб дати можливість мамі вчитися далі в університеті, але та поринула з головою в веселе студентське життя і зовсім пропала з радарів.

Так я і росла до 6 років з бабусею в Молдові. Потім народився брат, і ми переїхали назад до Росії. Вже жили всі разом, але все рано я говорю, що ми діти, виховані бабусею — до 9 класу всі питання в родині вирішувала переважно бабуся.

Пам’ятаю, в четвертому класі я впала з каруселі, втратила свідомість. Як пізніше з’ясувалося, був серйозний струс мозку і розтягнення м’язів шиї. Бабуся була єдиною людиною, яка здогадалася відвезти мене в лікарню. Батьки, певна річ, заборонили залишати мене там.

Через два роки після цього я зламала ногу. Бабуся, за законом підлості, в цей час була у від’їзді.

Читайте також: «Синові потрібен батько, тому я повернулася». Ці пари зберегли шлюб заради дітей – і ось до яких висновків прийшли

Так, ще два дні я ходила в школу зі зламаною малої гомілковою кісткою, поки нога не опухла до розмірів планети, а бабуся не повернулася.

Я відчуваю, особливо зараз, що з бабусею у нас занадто великий віковий розрив. І виховання в дитинстві у мене було більше «радянським», ніж в однокласників. Але в дитинстві це не сильно на мене впливало, хіба що непросто заводити стосунки з однолітками — психологічному настрою бабуся часу особливо не приділяла. Довелося багато культивувати в собі самій, будучи вже дорослою.

Мені в дитинстві не вистачало відносин з батьками. Були якісь комплекси, досить болючі. Я ходила потайки до психолога в організацію, де була безкоштовна допомога для підлітків. Мені це допомагало.

В мої п’ятнадцять бабусі довелося переїхати в інше місто, і це був найскладніший для мене період. У шістнадцять я вже жила одна. Я думаю, що якби не бабуся, з моєю мамою було б жити набагато гірше, тому я, якоюсь мірою, відчуваю вдячність за те, що так склалося».

Ірина, 24 роки

«У мами з’явився чоловік, і ми переїхали в іншу квартиру, яка була далі від моєї школи. Я вчилася в другу зміну, після школи поверталася до бабусі, а потім, вже пізно ввечері, мама забирала мене додому.

Після якогось періоду життя на два дома я запропонувала: може, буду залишатися у бабусі, а на вихідних приходити додому. Мама дуже багато працювала, не завжди вона була вільна навіть на вихідних. Так я поступово переселилася до бабусі назовсім. Бачилися ми з мамою пару раз в тиждень, іноді частіше. Завжди могли підтримувати зв’язок телефоном.

Бабуся, через вік і характер, більш консервативна і сувора. З її боку був постійний контроль. Вона ретельно цікавилася, куди й з ким, навіщо мені туди потрібно. Але я думаю, це тільки тому, що вона відчувала велику відповідальність. Все-таки я не дочка, а внучка. Відповідальність за “чужу” дитину в разі, якщо щось з нею станеться, вища.

Бабуся завжди дбала про моє здоров’я. Але в критичних ситуаціях — наприклад, коли я отримувала травми — мама зривалася з роботи та возила мене в лікарню.

Улюблені фрази бабусі — “Тобі для чого голова дана? Щоб думати”,”Ось доживеш до моїх років …”. У неї в усьому порядок, бабуся ніколи не відкладає на потім, все робить відразу. Заболів зуб — тут же пішла записалася на прийом. Халат порвався — відразу зашила. Вона все готова зробити для нас з мамою, але якщо сама просить про допомогу, не терпить відмови.

Були ситуації, коли я відчувала себе некомфортно через те, що у нас така незвичайна сім’я, але мені пощастило з оточенням: мене ніколи не дражнили з цього приводу. У молодших класах я відчувала незручність, коли, наприклад, на день матері у мене приходила бабуся. Але на останній дзвінок, коли ми дарували квіти батькам, я опинилася в незручній ситуації. Бабуся для мене є одною з батьків, і я хотіла б подарувати їй букет теж».

***

Доля дітей, відірваних від батьків, як фізично, так і психологічно, сповнена труднощів. Жаль, образи, почуття втрати чогось важливого — все це нелегко пережити, але можливо. Як показують наші історії, врешті решт — завжди залишається почуття вдячності до тих, хто був поруч.

Моя дитина
Фото з відкритих джерел
За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів