Моєму синові ось-ось виповниться 3 роки. Вже майже пів року як його наздогнала «велика і жахлива» вікова криза, черговий етап сепарації. «Ні, не хочу, не буду, роби сама, не допомагай, допоможи, йди геть, тобі не можна, дай мені», – всі батьки свого часу вже чули або ще почують щось подібне не один раз.
Чесно, я до цього готувалася – читала статті педагогів, розбиралася в тонкощах теорії прихильності, розставляла по поличках етапи психологічного розвитку дітей і начебто добре розуміла, з чим мені доведеться мати справу, коли синові перевалить за 2,5 року, які завдання перед нами встануть і як з цим потрібно обходитися на ділі.
На ділі – мене чекав невеличкий провал. У мого малюка істерика. Він не може забрати чужу іграшку додому. Книжка порвалася. Я не даю перед обідом печиво. Я йду на роботу і забуваю купити по дорозі назад апельсин, який пообіцяла. Вода з крана ллється не в ту сторону.
Читайте також: 11 чарівних фраз, які повинна чути кожна дитина
М’яч не поміщається в маленьку коробочку. Квіти можна ламати. Не можна висовуватися з вікна. А пластик не магнітиться. Загалом, ви розумієте. У певний період викликати у дитини невдоволення, смуток, образу, злість і некерований спалах люті може практично все, від фізичної будови світу до батьківських заборон.
Так, найчастіше я роблю «як повинно бути» – опускаюся поруч навпочіпки, обіймаю (якщо дається в руки), промовляю все, що він відчуває, і перебуваю поруч стільки, скільки буде потрібно, поки сльози не зроблять свою справу і син, бадьорішим і веселішим за себе колишнього, не побіжить далі.
Але я, як то кажуть, жива. Важко зізнатися, але іноді я підвищую голос. І кричу. І рідко, але все-таки кажу несправедливі слова, перестаючи займати стосовно своєї дитини дорослу позицію. І можу на короткий час вийти з контакту, ігнорувати прохання, мовчати.
Коротко кажучи, мій син буває неправий, як може бути неправою трилітка. А я буваю неправа, як може бути неправою доросла людина. У важкі для нас моменти найбільше я хочу, щоб син вибачився. Мовляв, спровокував-то мене хто? Він. Але кому з нас вибачатися першим? Мені. Поки син не навчиться того ж самого.
Для себе я визначила 3 причини, через які варто просити вибачення у дитини, не чекаючи, поки вона зробить це першою:
1. Головні в стосунках з дитиною – ми.
Ми, батьки, біля штурвала і відповідальні за відновлення зв’язку в разі тимчасової втрати контакту. Якщо син роздратував мене, а я у відповідь накричала, я не стану чекати, поки він вибачитися за те, що я розізлилася. Я піду і вибачусь за те, що накричала. Таким чином, я даю йому зрозуміти, що наші відносини сильніші за сварки, і я готова про все поговорити.
2. Не потрібно боятися, що, вибачившись, ми виявимо слабкість і втратимо авторитет в очах дитини.
Навпаки, ми на власному прикладі покажемо, що просити вибачення, коли ти неправий – допустимо і не так вже й страшно. Спочатку я боялася говорити своєму синові «Я була неправа, мені шкода, що я на тебе накричала. Прости мене». Але це легше, ніж здається, і в цьому наша сила.
3. Днями я не стрималася і підвищила голос, і мій син сказав: «Мамо, я тобі пробачу за те, що ти на мене покричала».
Він дав мені зрозуміти, що він готовий прийняти вибачення, внутрішньо вже простив. Ці крихітні кроки – третя причина, через яку я не залишаю сина без вибачень за свої вчинки або слова. Я впевнена, що наступним його кроком стане що-небудь на зразок «Мамо, прости мені, будь ласка, що я тицьнув тобі палицею в око». Так, було таке минулого тижня.
Мова не про те, що потрібно вибачатися перед дитиною за кожен подих, необережно сказане слово, за кожний спалах роздратування і тим більше – не варто просити вибачення за те, що ми чинимо як батьки й встановлюємо певні межі. Ні. Мова про те, щоб бути в міру здатними визнати свою неправоту навіть перед маленькою дитиною. Це закладка на майбутнє, яка при хорошому розкладі призведе до того, що підростаюча дитина зможе просити вибачення сама. І не тільки в мене.
© Марія Рожкова
Моя дитина
За матеріалами
