За останні 100 років людство прогресує з шаленою швидкістю. Зараз можна за якихось кілька годин опинитися на іншому кінці світу і за лічені секунди знайти практично будь-яку інформацію у своєму стільниковому телефоні. Але, мабуть, найголовніше, чого навчилися люди за минулі роки, — це виховувати дітей.
Батьки нарешті усвідомили те, що не могли зрозуміти протягом тисячоліть: дитина — це не їхня власність і не маленький дорослий, якого можна експлуатувати нарівні з іншими членами сім’ї. Ми вирішили розібратися, як до людей прийшло це розуміння і що ж змусило їх по-іншому підійти до виховання нових поколінь.
На початку XX століття в Європі та США переважав традиційний стиль виховання — воно будувалося на суворій дисципліні та повному підпорядкуванні молодших старшим. Це було обумовлено тим, що саме старші члени родини були хранителями досвіду та інформації про світ, якими ділилися з молодшими. У такій сім’ї діти були практично безправними, і насильство стосовно них було звичайною справою. Наприклад, Волта Діснея в дитинстві нещадно лупцював його батько Еліас, причому однією з причин такої жорстокості була любов хлопчика до малювання.
На щастя, в XX столітті світ почав змінюватися з космічною швидкістю, з’явилися нові способи поширення інформації: кінематограф, телебачення і врешті-решт Інтернет. Знання та досвід перестали бути перевагою старшого покоління, і авторитет дорослих став не таким вже безумовним. В ході цих процесів діти, які відчули на собі вплив фізичних покарань, вже не переносили стару модель стосунків з батьками на своїх дочок і синів — вони почали шукати нові шляхи виховання.
А деякі при цьому вносили просто гігантський внесок в історію дитинства — порівняно молодий напрям в науці, предметом дослідження в якому є дитина. Наприклад, той самий Дісней створив для малюків цілий світ, а письменниця Астрід Ліндгрен навіть змогла змінити сімейне законодавство в консервативній на той час Швеції. Але про це ми розповімо трохи пізніше.
Читайте також: 11 правил виховання від Антуана де Сент-Екзюпері
При суворості та навіть жорстокості виховання на рубежі XIX-XX століть дітей перестають сприймати як маленьких дорослих, з’являється розуміння, що до них потрібен особливий підхід. Хоча б у плані лікування. Педіатрія стає окремою наукою, і з неї виділяються самостійні дисципліни: дитяча хірургія, дитяча неврологія, дитяча психіатрія, дитяча офтальмологія, неонатологія.
На думку американського історика і психолога Ллойда де Моса, в цей період формується соціалізуючий стиль виховання. Він знайомий більшості за кодовими фразами на кшталт «будеш погано вчитися — підеш працювати двірником» або «без вищої освіти в житті нікуди». Це турбота про дитину, але головним при такому підході залишаються суспільні цінності, а не почуття малюка.
І, можливо, це було б правильним, але в XX столітті ці цінності почали змінюватися дуже швидко. Наприклад, США за 50 років пройшли шлях від расової сегрегації до першого в історії країни темношкірого президента, а в Аргентині від дозволу жінкам голосувати до обрання першої жінки-керівника країни пройшло менш як 30 років. Уявіть собі покоління дітей, які народилися в нацистській Німеччині, потім потрапили в НДР, а після — до об’єднаної ФРН. То чи варто придушити волю дитини на користь загальноприйнятих на цей час норм?
З середини XX століття, на думку де Моса, формується стиль виховання, який допомагає. Він передбачає, що дитина краще за батьків знає свої потреби на кожній стадії розвитку. Батьки не встановлюють жорсткої дисципліни, не сварять малюка і не карають його. Дітям прощають погане поводження, намагаючись зрозуміти його причини й усунути їх, виявляють інтереси та таланти й створюють умови для їх розвитку. Дитину вчать мислити самостійно і не схилятися перед авторитетами.
Одна з причин такого повороту у вихованні — Друга світова війна, яка занапастила мільйони людей і тому зробила людське життя особливо цінним. Саме в цей час починається розквіт таких галузей медицини, як акушерство, гінекологія та неонатологія, лікарка Вірджинія Апгар розробляє свою відому шкалу, яка згодом врятувала мільйони немовлят.
У той самий (в 1945 році) виходить перша книга шведської письменниці Астрід Ліндгрен «Пеппі Довгапанчоха», яка проголосила, що найкраще виховання дітей — це відсутність виховання, а дітей треба любити не за те, що вони добре поводяться, а за те, що вони є. Ліндгрен відкрила своїм претензійним землякам, що можна не мати гарних манер, але бути доброю, чуйною людиною, яка ніколи не залишить в біді своїх друзів і допоможе нужденним.
Письменниця створила нову дитячу літературу, яка вчить не дитину, а її батьків.
«Для маленьких дітей абсолютно необхідно, щоб життя йшло за заведеним порядком, а головне, щоб цей порядок завели вони самі!»
Астрід Ліндгрен “Пеппі Довгапанчоха”
Ліндгрен не визнавала насильства ні в якому його вигляді. Вона однаково ненавиділа фашизм, війни та фізичне покарання дітей. У 1978 році шведка отримала Премію миру німецьких книготорговців і вимовила промову, присвячену дітям. За її словами, щоб щось змінити у світі, треба почати з дітей, адже саме вони будуть в майбутньому приймати рішення про війну і мир та суспільство, в якому хочуть жити. Вважається, що саме після цього виступу у Швеції — першій країні в Європі — було заборонено фізичне покарання дітей. Через 4 роки приклад шведів перейняли в Фінляндії, потім — в Норвегії, Данії та в багатьох інших західних державах.
«Якось я зустріла дружину пастора, яка розповіла, що коли вона була молодою і народила першу дитину, вона не вірила в побої, хоча покарання дітей різками було тоді дуже поширеним.
Але одного рану, коли синові було 4 чи 5 років, він таке утнув, що жінка вирішила, попри свої принципи, всипати синові різками — вперше в житті. Вона сказала хлопчику, щоб він пішов у двір і сам знайшов для себе знаряддя покарання — різку. Хлопчика довго не було, а коли він повернувся, обличчя його було мокрим від сліз. Він сказав: “Мамо, я не знайшов різки, але знайшов камінь, яким ти можеш в мене кинути”.
У цей момент мати раптом зрозуміла, як виглядала ситуація з точки зору дитини: якщо моя мама хоче зробити мені боляче, то не важливо, як вона це зробить, вона може так само зробити це каменем. Мама посадила сина до себе на коліна, і вони разом поплакали. Вона поклала камінь на кухонну полицю як нагадування, що насильство — це не вихід».
Астрід Ліндгрен
Першим поколінням, до якого на законодавчому рівні заборонили застосовувати тілесні покарання, стало покоління Х, народжене в 1965-1981 роки. Саме ці люди створили Інтернет та проголосили ідеї глобалізації й мультикультуралізму. Вони відрізняються тим, що приділяють своїм дітям більше уваги, ніж їхні батьки. Згідно з результатами дослідження, яке проводив дитячий канал Nickelodeon, 2/3 батьків з покоління X стверджують, що у них більш близькі стосунки з дітьми, ніж були у них з власними батьками. 83% представників цієї генерації вважають дітей своїми кращими друзями.
Їхні діти — це покоління Z, народжене у 2000-х роках. Ці молодь та підлітки — більш толерантні та набагато менш агресивні, ніж їх попередники. В їх школах вже рідше зустрічаються випадки цькування, а якщо таке все ж трапляється, вони перестають боятися говорити про це вголос. Їх мало цікавить власна зовнішність — вони готові відмовитися від вечірніх суконь та костюмів на випускний заради того, щоб допомогти хворим дітям. Вони індивідуалісти, у них немає авторитетів, і дуже хочеться поглянути, якими виростуть їхні діти.
Моя дитина
