Бути батьками – це як бути гостинним господарем для незнайомця. Хоча ми і думаємо, що наші діти схожі на нас, ми водночас постійно дивуємося тому, наскільки вони від нас відрізняються. Ми можемо радіти тому, які вони тямущі, талановиті, спортивні, або засмучуватися через їхні невдачі в навчанні, нестачі зібраності або «дивним» інтересам. Багато в чому ми не знаємо своїх дітей.
Ми не створили їх, і вони не наша власність. Це гарні новини. Нам нема потреби звинувачувати себе у всіх їхніх проблемах, так само як і привласнювати собі їх успіхи. Діти – це дар від Бога. Вони постають перед нами, щоб ми надали їм безпечне і наповнене любов’ю місце для зростання у внутрішній і зовнішній свободі.
Вони як мандрівники, яким потрібен привітний прийом. Потім вони стають нашими друзями, а згодом залишають нас, щоб продовжити свою подорож.
Читайте також: Скоро буде легше…
Вони приносять неймовірну радість і велику печаль саме тому, що являють собою справжній дар. А хороший подарунок, як каже прислів’я, «дарують двічі». Те, що ми отримали, потрібно знову подарувати.
Коли діти залишають нас і їдуть вчитися, шукати роботу, одружитися, ставати частиною будь-якого співтовариства або просто знаходять незалежність, тоді ми одночасно переживаємо радість і печаль. Адже саме в цей момент ми усвідомлюємо, що «наші» діти не зовсім «наші» – вони постають перед нами, щоб стати справжнім даром для інших.
Складно відпустити дітей на свободу в цьому світі, повному насильства. Ми так сильно хочемо захистити їх від усіляких небезпек. Але ми не зможемо це зробити. Діти нам не належать. Вони належать Богу, і один з найбільших проявів довіри Богу – дозволити нашим дітям приймати власні рішення і самим вибирати шлях.
Генрі Нувен
Моя дитина
За матеріалами
